Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— Маю визнати, вони такі їстівні, — нарешті промовив Тоні.

Він жував той нещасний хлібний трикутник без скоринок досить довго й з таким виразом обличчя, ніби я запхала йому до рота чиюсь шкарпетку, начинену броколі або ще якимсь зеленим, гидким, проте корисним, їдлом.

— Та невже? — гмикнула я.

Він витер пальці серветкою.

— Ну я не зовсім бовдур. Якщо батькові безладні шлюби і навчили мене чогось, то це розуміння — іноді потрібно збрехати, щоб вночі лишитись без одягу.

— Ні, єнотику, не зовсім так, — заперечила я, відпивши з келиха. — Потрібно збрехати й дотримуватись цієї брехні постійно. Інакше існує ризик лишитись без роздягань навічно.

На жаль, нам обом було добре відомо — якщо бос трохи натисне — поцілунками і шепотом, і своїми пестощами, — я піддамся. Але він підіграв й прикинувся нажаханим.

— Та ти не гарячкуй так, Бессі. Хочеш, я з’їм ще один сендвіч?
— Це тебе вже не врятує.

Сидіти ось так й жартівливо сперечатися було збіса добре. Тоні привіз мене на пляж Тотенвіль, найпівденнішу точку штату Нью-Йорк, і тут, сховавшись за деревами на клаптику золотаво-сірого піску, я не озиралася з-за плеча на крижане стерво, на всіх тих хльорок, що ранок за ранком виходили зі спальні Соретті, взагалі на Мангеттен, нехай вдалині й виднівся, ніби марево, привид мосту Верацано. Повз нас пропливали яхти та невеличкі вітрильники, сонце пощипувало щоки, роблячи їх рум’яними замість босових баляндрасів, і ми ліниво сьорбали просеко, поки Мадонна, яка виявилася рідкісною й коштовною блакитною Ферарі Спайдер, гріла свої наполіровані воском дверцята на стоянці.

Матуся не схвалила б подібних порівнянь, але я почувалася так, ніби потрапила до раю ще за життя. Нехай на кількагодинну екскурсію, не назавжди, та щоб дійсно перепочити трохи, мені вистачить і цього.

— До речі, коли я робила сендвічі, побачила дещо цікаве, — точніше, коли я порпалася у кухонних шафках Великого Джо й зазирнула в комору. Але я мала виправдання — збиралась на пікнік. З ним доволі зручно нишпорити, хіба ні? — Джованні має цілий запас банок того твого соусу, — за викраденим родинним рецептом.

Соретті пальцем підсунув окуляри, що сповзли на кінчик носа, й кивнув.

— О так, я в курсі.

Ну звісно. Дурна Елізабет! Це ж комора його батька. Не здивуюся, якщо сам Тоні поставив туди ті банки, щоб ще сильніше дошкулити Джованні своєю нахабною витівкою.

— Тільки не кажи, що це така собі спроба змусити його щезнути з прилавків, скупивши увесь…

Що-що, а гарячкувати, не переймаючись наслідками, ці чоловіки вміли. Особливо Великий Джо, якщо згадати про його весільний пунктик.

— Це було б в його дусі — драматично й цілковито безглуздо, — схоже, Тоні поділяв мою думку, нехай я й не виголошувала її зараз. — Він гризтиме мене цим до скону, а все одно додає той соус час від часу у свої страви, бо, цитую, «але ж смак як в дитинстві — як в mia cara mamma [1]», — він досить вдало передражнив батька. — Я ж маю ще рецепти… І це йому напевне не сподобається, — піднявши окуляри на чоло, бос підморгнув мені, й у карих очах читалося, що батькове несхвалення його не спинить.

— Звідки ти їх маєш? — зацікавилась я. Якщо йдеться про якийсь збірник, хіба ним не має володіти саме Великий Джо? Як він опинився у Тоні?

— Пам’ятаєш той пень у саду? — вточнив він. Я кивнула. — На подвір’ї мого діда в селищі Сан-Джованні-ін-Гальдо, неподалік від Апеннінських гір, росла олива. Він розповідав, що ледь не народився під нею. Змалечку спав в її тіні, грався, робив уроки й оплакував смерть батька… З цим деревом було тісно пов’язане все його життя. Тож коли він змушений був переїхати до Штатів, навідріз відмовився лишати ту оливу. Він вважав те старе дерево членом родини, а в його стовбурі за океан вивіз справжній скарб. Якось він розповів мені про це.

Бос змовкнув, чекаючи на відповідь, а я кілька хвилин лише кліпала, осмислюючи почуте. Яка зворушлива історія! Але щось не складалося, і я не могла отак зразу збагнути, що саме.

— І що тепер? Зателефонуємо Ніколасу Кейджу?

— Нащо? Той скарб вже знайшли.

— Хто?
— Ну звісно ж я, — відпустив він смішок, хитаючи головою. — Це була сімейна книга рецептів. З покоління в покоління, усе, що готували на кухні Соретті, записано в ній.

— І де ж вона тепер?
— В моїй банківській скриньці.

— Гаразд, — я знов приклалася до келиха, щоб очистити думки. — І що з цього правда?

Соретті зітхнув так, немов я завдала його серцю нищівного удару, й маринував мене мовчанкою не менше ніж хвилину.

Але я не здалася. Знаю я ці його оповідки!

— Частина про скриньку. Оливу дід справді обожнював, але привіз з собою лише гілку. Яку спалили з ним, коли він помер.

— В грапі? — випалила я, й одразу ж прикусила язика.

На щастя, бос розреготався. Підігнувши ноги, він почав знімати черевики, й продовжив говорити.

— В крематорії. А книгу рецептів, яка справді існує, я поцупив в нього за рік до цього. Дідусь став геть забудькуватий наприкінці, і я скористався цим.

Дідько! Тільки цього мені бракувало! Бабій, має проблеми з алкоголем, та ніколи не визнає їх, бо «це ж усього лише вино», маніпулятор, брехун і злодій… Повний набір. Цікаво, коли він зізнається у нерозкритому вбивстві? Післязавтра?

— Якщо ти коли-небудь зустрінешся з моїми батьками, — попросила я, масуючи скроні, щоб не розпочався головний біль, який з’являється зазвичай після оцих відкриттів, наскільки насправді Тоні Соретті грішний, — не смій розповідати їм цю історію. Краще вже нісенітниця з пнем, — і це я вперше узагалі припустила, що знайомство з моїми батьками колись може статися. Все це вплив узбережжя й сонця, мене розморило і я втратила пильність. І поки Тоні не звернув на це увагу, я вирішила змінити тему. — Бачиш, я не приховую їх від тебе, — лише бережу їхню психіку. — І тобі ж звичайно анітрохи не соромно, що ти ховав друзів від мене.