Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 106 107 108 ... 112
Перейти на сторінку:
За дверима думали.

– Може, таки ви завтра прийдете? – з надією прохрипів голос.

– Завтра може бути пізно, – записався в перемовники Лисиця. Голос не відповів.

Минуло півхвилини. Але здалося, ніби більше. Клацнув замок, даючи коротку волю дверям. Марченко з’явився у звільненому просторі, наставив на чоловіка пістолет і сказав: «Добрий день!».

– Ха-ха-ха, – засміявся Піменов-старший. – Молодці. Швидко. А ви не такі дурні, якими здалися. Але ви нічого не доведете.

– Ми – ні, – погодився Лисиця, що виріс за Ігорем. – А от прокурор…

Піменов знову засміявся. І цей сміх нагадував чергу великокаліберного кулемета. Хоч бери й пригинайся. «Бандура»…

– У мене вже готові двоє адвокатів, – повів він, пересміявшись. – Найкращі. Вони зубами вовчими все вигризуть.

– Може, ми зайдемо? – упоперек такту запитав Богдан.

– Та будь ласка, – відступив чоловік, і журналісти зайшли, не спускаючи ока з підозрюваного.

Господар замкнув двері.

– Дружина вдома? – поцікавився Марченко.

– У сестри, – спокійно відповів Піменов. – У Росії. Позавчора відправив. Нехай буде подалі. А об мене ви зубки зламаєте, кошенятка. Знайомства, знаєте, залишилися. Плюс чітка лінія захисту. Кахи… Та навіть якщо й, не дай Господи, трапиться найгірше, мені вже все одно. І більше нічого не скажу.

– А як ви вийшли на Окана? – підкинув професор те, що вертілося на думці. – Ну, на Платонового вбивцю…

– Хіба ще це, – показав Тимофій Леонтійович, хто тут повелитель. – Усе просто. У Платоновій студії я встановив приховану камеру. Звик же тримати все під контролем. Ще коли в міліції служив. Невідомо, які думки там у нього могли з’явитися. Та й у дружбанів його. Зараз світ знаєте який… Компанії… Наркота… Це я навмисно закинув дезу, що ноутбук і телефон украли. Щоб слідакам і носам цікавим напустити туману… Реально ж першим у студії побував я. І забрав камеру. Уявляєте, яке «кіно» я побачив? – Він проковтнув. Жахливі спогади не могли не сколихнути душу цієї, на перший погляд, залізної людини. – І в мене зразу ж вималювався план. Я ж мент. Смертей набачився. Голова варити не перестала. Простежив ситуацію з цирком. Роздобув грим і тонкий ніж. «Заховався». Подався до Луганська. Посидів на виставі. Придивився до того виродка. Чмиря. – Зціпив кулаки й скреготнув зубами. – «Випас», де він спати збирається. На щастя, той папуас у вагончику жив сам. Усе «прикинув»… Ми ж із бандюками – брати-близнюки. Одну тему топчемо. І вміємо багато того, що й вони… Так що жити тому козлодою залишилося недовго…

– А картини – теж ваша робота? – підкинув питання Богдан, щоб уже всі крапки.

– Яка тепер різниця? – невдоволено сказав Піменов. – Ну, моя. Слід замітав. Нехай і картини шукають. Ще головняк для слідства.

– Ви ж розумієте, що ми повідомимо в міліцію? – запитав Марченко.

– Звісно, – відповів спокійно чоловік. – Я до цього готовий. От тільки чаю поп’ю. Ви не будете?

– Дякуємо! – сказав Богдан.

– Ну, як хочете. А я поп’ю. – І Піменов пішов на кухню.

– Ми з вами, – кинув йому в спину Ігор.

– Ходімо! – озирнувшись, відповів господар і пішов спокійно далі.

Він налив із фарфорового чайничка заварки, розвів окропом, додав цукру і сів.

– То ви точно не будете? – уважно подивився на «крутих менів» зі зброєю.

– Ні, – відповів донкор.

– І вам не дозволимо, – раптом випалив Богдан, коли чоловік уже збирався відпити.

– З якого це переляку? – здивувався господар і поставив чашку на стіл.

– Не дозволимо – і все, – наїхав по-дорослому Лисиця. – Може, ви отруїтися хочете?

– Ми ж не в театрі, – знущально посміхнувся Піменов. – Навіщо мені труїтися, коли мене чекає щасливе життя? Майже щасливе…

– Ваша бравада зрозуміла, – виправився професор. – Але я не жартую.

– Та йди ти! – почав підносити чашку до вуст Піменов-старший.

– Ні! – кинувся Богдан і вибив посудину. Чай вилетів і облив господаря, тумбочку за ним ліворуч, кахлі на підлозі. Чашка вдарилася об високий холодильник і, гепнувши на плитку, розлетілася в різні боки. І розколола плитку. Піменов заревів і кинувся на Лисицю. Але втрутився Марченко й відштовхнув розгніваного «бика». Той боляче вдарився головою об витяжку, але напасти спробував ще раз. Та Богдан уже навів на нього зброю.

– Заспокойтеся! – сказав напруженим голосом. – Бо я натисну. «Необхідна оборона». Так це назвуть уже мої адвокати. І я не жартую.

Шматок заліза, готовий виплюнути зовсім не лагідну гумову «горошину», протверезив нападника. Він знову сів до столу й лише спідлоба зиркав на непроханих гостей, чухаючи забите місце. Але в очах бажання вчепитися в горлянки кожному не минало. І в тому, з кров’яною плямою, також.

– Постережи його, – сказав Богдан. – А я подзвоню Олені. Нехай виїжджає група.

– Ви все одно нічого не доведете, – прогарчав Піменов, дихаючи гнівом. – Ні-чо-го.

– Побачимо, – кинув Лисиця й вийшов до кімнати.

До Олениного номера добирався з трепетом…. Ага. Ось… Почути цей шикарний голос – уже насолода. Решту домалює уява. І відчуття понесуться до спогадів. Де владарює образ Дульсинеї. Але – не з Тобоса.

– Привіт! – озвалася дівчина, й Лисиця відчув крила. Укотре пішла реакція. Усім тілом. Хімія чистої води. І нічого тут не зробиш.

– Привіт! – Виказувати трепет не поспішав.

– Ну, як ви там? Як Дорохін? Сконтактували?

– Та все нормально, – майже спокійним тоном повідомив Богдан.

– Вітання передавай.

– Добре. Коли побачу.

– А ви ж зараз де?

– У Торезі?

– А не в Луганську ж чому? Ти ж казав…

– Усе зовсім інакше. Ми у квартирі Піменова.

– Чому???

– Бо це він убив Окана.

– Він?..

Олена замовкла.

– Висилай опергрупу. Він тут фестивалить трохи.

– Зараз. А ти там обережно дивись. Ти мені потрібен цілий.

– Ти просто мене використовуєш? Я так і знав! – Лисиця зіграв драматичність на четвірку. До «відмінно» ще працювати й працювати.

– Це життя, маленький. Життя. Доросле. Тут інші правила.

– Серйозно? – удавано здивувався професор. – А я думаю, чому тут усе не так, як у нашій пісочниці? Жах!

– Ага.

– Гаразд, – відпустив награність. – Пиши адресу.

– Момент, – на мить замовкла пані капітан. – Давай!

Лисиця продиктував.

– Є, – підтвердила Олена.

– Добре. Чекаємо.

– А ви коли додому?

– У Донецьк?

– Ага.

– Побачимо. Як упораємось. Думаю, ввечері.

– А в кафе наше ми підемо?

– Звісно. Якщо встигнемо.

– А якщо ні?

– Перенесемо його в номер.

– Мені подобається.

– Мені теж.

– Тоді – до зустрічі?

– Ага. Цілую…

– І я.

Лисиця заховав телефон і перекинув зброю до правої руки. Знову повернувся в реальність. І зайшов до кухні.

Піменов змирився й лише розгнівано дивився на «сторожів». Яких знову стало два.

– Трохи заспокоїлись? – уперся в нього очима Лисиця.

– Чай навіщо вибивати? – гнівно запитав Тимофій Леонтійович, і Горинич зараз би скавчав наляканим цуценям.

– Я ж уже пояснив.

– Дурниці! – махнув у бік Лисиці. – Шекспіра начиталися?

– Фон Захер-Мазоха. – Богдан стояв непохитно.

– Смішний ви, – надягнув криву посмішку Піменов.

– Місцями, – відповів на те професор.

– І, до речі, ви даремно викликали групу, – посерйознішав господар. – Вони нічого не знайдуть. І доказів проти мене – йок.

– Хто шукає, той завжди знаходить, – уставив і своїх п’ять копійок Марченко.

– Ну-ну… – Піменов демонстративно підпер бороду кулаками.

– Чесно кажучи, – трохи розслабився Богдан, – я вас розумію. І навіть підтримую. Як би блюзнірськи це не звучало. Але… Ви переступили межу. Закон поважати треба. Навіть Остап Бендер дружив із Кримінальним кодексом. А ви – посварилися.

– Не полощи мені мізки. Я це знаю краще за тебе… Все одно ніхто нічого не знайде.

І Піменов закрив обличчя руками.

– Подивись за ним, а я «коня прив’яжу», – попросив Ігор. Лисиця глянув на його обличчя і зрозумів, що «кінь» просився вже давно. І наполегливо бив копитом.

– Давай, – підморгнув Богдан. – Тільки недовго. Бачиш, який тут у нас тореро[210] гарячий.

Піменов пози не змінював і мовчав. Лисиця підсунув табуретку. Сів. Але стежити за хазяїном не переставав.

«Він такий упевнений, – почав думати Богдан. – Стає страшно. А що, коли й справді нічого немає? І те, що він розповів, – чиста маячня. А довести його байки ми ж нічим не зможемо. Якби хоч додумалися на телефон записати, а так… І потім доведеться відпускати. Гм… Та ні. Злочинів без слідів не буває. Якщо сказане правда, цей камікадзе все

1 ... 106 107 108 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"