Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Арел сиділа біля озера, підібравши ноги під себе, й дивилася на своє відображення у воді. Її погляд був спокійний, майже задумливий. Морл нечутно підійшов до неї та сів поруч.

— Про що замислилася? — тихо запитав він.

— А ти вмієш плавати? — відповіла вона замість прямої відповіді, не відводячи погляду від поверхні озера.

— Вмію… але вода, мабуть, холодна. — Морл злегка усміхнувся.

Арел підняла на нього погляд, загадково посміхнулась і встала. Її очі заіскрилися пустотливим вогником.

— Зараз перевіримо. — сказала вона з усмішкою й почала розстібати ґудзики на своїй сукні.

Морл, наче зачарований, дивився, як легка тканина повільно сповзає вниз і м’яко падає на траву. У горлі пересохло. Його погляд ковзав по її стрункому тілу, по довгих ногах, які він хотів би обійняти, торкнутися, відчути...

Арел помітила його погляд і засміялася ще голосніше. Вона була рішуче налаштована на купання. А вода, звісно ж, була зовсім не холодною — про це вона подбала заздалегідь.

— Ну що, йдеш? — з грайливою усмішкою промовила Арел, поманивши його пальцем. — Вода тепла! І коли ще випаде така нагода?

Морл кивнув і почав роздягатися. Тепер вже вона не зводила з нього очей, уважно спостерігаючи за кожним рухом. Його гнучке тіло, підкреслене світлом, що проникало крізь отвори в стелі гроту, зачаровувало. Арел облизала губи, на мить забувши, навіщо сюди прийшла. У голові лунав спокусливий шепіт: «Цей чоловік твій. Повністю. Тільки твій.»

Коли Морл помітив її погляд, він трохи знітився. Вона дивилася на нього так, ніби хотіла з’їсти — прямо зараз. Хлопець похитав головою, намагаючись прогнати ці думки. Інакше ніякого плавання не буде.

Роздягнувшись до спідньої білизни, він обережно зайшов у воду. Спершу вона здалася прохолодною, але вже за мить тіло звикло, і стало приємно тепло. Розгрібаючи руками прозору воду, Морл підплив до Арел. 

— А ти казав, що вода холодна. — засміялася вона й поклала руки йому на плечі. Її пальці відчули напружені м’язи. — Розслабся.

Хлопець відвів погляд, подивившись на квітку у її волоссі.

— Це все здається таким нереальним, Арел. Ще вчора лежав сніг… Я навіть забув, що сьогодні мій день народження. Це якась магія? Це ти зробила?

— Справді вважаєш, що я володію такою силою? — вона лукаво всміхнулася, хоча в душі сподівалася, що він таки так думає.

— Я б не здивувався. У стільки таємниць… Ти ніби знаєш про мене все. А я про тебе майже нічого. 

Арел м’яко зітхнула.

— Ти вгадав. Це я зробила. — сказала вона раптово, й сама здивувалася, як легко це промовила.

Злякавшись, що він зрозуміє занадто багато, вона швидко поцілувала його. Ніжно, м’яко, але впевнено. І навіть якщо в голові Морла щось зароїлося, то в ту ж мить — зникло. Думати й цілуватися одночасно йому не вдавалося.

* * *

Морл давно так не сміявся. Він насправді забув про все на світі, як і хотіла Арел. 

Арел і молодий король залишили чарівний грот лише під вечір. Попри насичений день, вони не виглядали втомленими. Сідати на коней їм поки не хотілося, тож вони вирішили пройтись пішки.

Пташки цвірінькали в гіллі дерев, з-за кущів визирали дрібні лісові звірі. Природі було байдуже до закоханих, що, мов навмання, забрели у цей спокійний куточок світу.

— Морле! — Арел випередила його, щоб заглянути в очі. — Тобі сподобалося?

— Дуже, — ніжно обійнявши її за талію, він торкнувся поцілунком її верхньої губи. — Ти залишишся зі мною на ніч? — прошепотів він.

Дівчина на мить задумалась. Вона знала — не може залишатися з ним надовго.

— Морле, я...

Її обличчя різко змінилося. Відчуття небезпеки стисло серце. По спині прокотився холод.

— Лягай! — закричала вона, штовхаючи його на землю.

І вчасно. Стріла просвистіла в повітрі, ледь не зачепивши його, й застрягла в корі дерева. Арел кинулась очима по периметру. Ворогів не було видно, але вона відчувала — їх щонайменше п’ятеро. І всі озброєні. Один мав стрілу з наконечником з алканару. Якби та влучила в Морла, він помер миттєво.

Зосередившись на захисті коханого, Арел не помітила двох наступних стріл. Одна встромилася їй у бік, інша — просто в серце. Морл скрикнув від розпачу, намагаючись знайти зброю, але пізно згадав — меч залишив у замку.

Арел похитнулася, випустивши з легень повітря. Ноги підкосилися. Але вже в наступну мить вона згадала — ніяка зброя не здатна її вбити. Навіть з алканаром. Випросталась, витягла стріли й кинула короткий погляд на Морла. 

«Нерозумно було залишити меч… дуже нерозумно».

— Що ви там ховаєтесь, як пацюки?! Виходьте! — крикнула вона.

Розбійники не змусили себе довго чекати. Одні зіскочили з дерев, інші вийшли з-за кущів. Із собою вони мали не лише луки — в руках вже блищали мечі. Арел тихо вилаялася. Якби Морл знепритомнів, усе було б простіше...

— Кого ми бачимо! — розтягуючи слова, засміявся один із нападників. — Сам молодий король зі своєю коханкою! Рідкісна здобич. А ти, певно, принцеса? Шкода. Ми полонених не беремо. Тим паче — представників вашої «благородної» монархії. У нас на неї алергія!