Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

— Я покохаю вас, — промовила Амалія.

Не шкодував за своїми словами і не втішився її признанням, тільки відчув у душі полегшу, що досьогоднішня дорога закінчилась, обірвавшись над глибоким каньйоном, й водночас пройняла його тривога перед новою, якої не знав.

Частина друга

Розділ дев'ятий

Директор львівської поліції Леопольд Захер–Мазох мав диявольський погляд, перед яким мало хто втримувався у рівновазі: злочинець, спійманий на гарячому, чи висліджений нишпорками конспіратор, ба, навіть поліцейський службовець, ні в чому, звісно, не повинний, перед тим позирком нітився і тремтів.

Ліве око в директора поліції було скляне, майстерно вправлене в очну орбіту віденським окулістом, й нічим не відрізнялося від живого, тільки й того, що було незворушне і таїло в собі затамовану жорстоку лють на будь–кого, хто був запідозрений в ребелії або ж не надавав ребелізантам належного значення… Юний Леопольд втратив око у битві за Варшаву, захоплену регіментарем Кілінським під час костюшківського повстання, і це позбавило завзятого австрійського вояка радощів битв і перемог, — відтоді скляне око замінювало йому зброю: коли вже став на поліцейську службу, воно пронизувало наскрізь допитуваного, немов та піка, якою польський косинер[124] у рукопашному бою втрапив Леопольдові під лоба; праве ж прудко бігало за двох, намагаючись проникнути у таємниці жертви, загіпнотизованої мертвим блиском скла, — не було ще такого випадку, аби крамольник не розколовся на допиті в директора львівської поліції.

Поліцейський будинок стояв край міста неподалік касино Гехта; вулиця, що відмежовувала розважальний заклад від зловісного, закінчувалася перед багнистим, порослим осокорами урочищем, яке називалося Єзуїтським городом; крізь хащівники цього здичавілого парку бігло кілька стежок, які сходилися біля Святоюрського собору, що пишався на горі золотими шпилями, хрестами й зеленою банею і протиставлявся своєю величчю руїнам королівської фортеці на Високому Замку: понад два століття змагалися, розташувавшись на протилежних горбах, велична святиня переможених русинів і зруйнована твердиня польських переможців, й марне було те змагання, бо не спромоглась добитися звитяги жодна сторона, оскільки внизу, у просторій улоговині, вивищувався монолітний, з дикого каменю викладений гмах[125], в якому з боку Гетьманських валів чорніла вправлена у мур масивна залізна брама, стережена двома озброєними ціпаками, на фронтоні майорів чорно–жовтий прапор Габсбурґів, у підчерев'я будинку вгризалися моторошні підвали, набиті в'язнями, а з тильної сторони будинку до непоказної хвіртки провадила з Єзуїтського городу вузька, всипана гравієм стежка, якою непомітно для людського ока прослизали і тихим стуком давали про себе знати конфіденти в плащах з настовбурченими комірами й насунутими на очі капелюхами, донощики у масках, а деколи й пані з густими вуалями на обличчях.

Холодного січневого дня 1846 року до потаємної брами будинку львівської поліції скрадливо підійшла жінка у вуалі, зняла рукавичку і вказівним пальцем з масивним перснем цокнула тричі в кругле віконце, схоже на тюремну прозурку; на віконці зсередини розплескався побілілий від дотику до скла ніс вартового, потім скреготнув ключ у замку, двері прочинилися, й пані подала візитну картку.

Вона ступала сходами слідом за ціпаком на третій поверх; поліцай зупинився перед оббитими юхтовою шкірою дверима, відчинив їх, і обоє опинилися в темній коморі, схожій на шафу з такою ж прозуркою. Знову прилип до скла чийсь ніс, двері навстіж відчинилися, пропустили даму й тут же тихо притулилися до одвірка за її спиною.

— Сідайте, пані Корнеліє, — підвівся з–за столу статечний, із закрученими вусиками сивий добродій, він мав усміхнене обличчя, тільки мертве ліве око було холодне й зле, праве ж вдоволено примружилося, й пані Корнелія, сівши у крісло, терпляче чекала, поки воно забігає в орбіті, та спершу мусила витримати мовчазний терор циклопа.

Гнітюча мовчанка тривала кілька секунд, які здавалися вічністю, та врешті над живим оком піднялася повіка, вона дрібно засіпалася, врешті заспокоїлась, на губах директора поліції згасла посмішка, й почався допит.

…Щось–то ви про мене зовсім забули, ласкава пані, я змушений був посилати за вами; я не мала з чим приходити, мене викрито; нас це мало обходить, треба було берегтися, ви ж знаєте, що ваша кримінальна справа ще не закрита; як то — не закрита, я ж стільки…; ви нічого особливого для нас не зробили — Гощинський вислизнув з наших рук; але я весь час повідомляла, про що йшлося на раутах у пана Сєраковського; е–е, ті їхні вівати за niepodleglosc — то дурниці, в них немає складу злочину, то патріотичні забави, а нам потрібно знати дату початку повстання; я не маю більше вступу до палацу Сєраковського, я взагалі не маю можливості вийти із свого замку; але ж ви знаходили можливість заходити туди, коли п'яний Ржевуський спав, і влаштувати пожежу в дзеркальній залі; скільки ще ви будете про це мені нагадувати?; завжди, пані Семінська, завжди — до самої вашої смерті!..

Захер–Мазох довго мовчав, потім знову увіп'явся в жінку холодним поглядом скляного ока, проте живе вдоволено заплющилося, й це означало, що злість у поліцая минає, — добродушна усмішка злагіднила його стиснуті губи.

— Хто ж вас викрив, пані Корнеліє, ви можете мені сказати?

— То магія, пане директоре, диявольська магія, мені один пройдисвіт кинув на карти таро і все виповів…

— І ви повірили ошуканцеві… Хто ж був той ворожбит?

— Якийсь Міхал Вайда, такий високий, красень… Він балагулить, пошту панові Сєраковському возить. Кажуть, навіть у Парижі бував, самого Чарторийського бачив…

— І він усе вгадав… А ви мені досі про це й не доповіли?

— Про що було доповідати, то магічні карти таро вгадали…

— Господи, яка ви глупа!.. А той балагула возить пошту з Бродів, так? Балагула!.. Та це ж зв'язковий Чарторийського, zum Teufel[126]! Ви можете нам його показати?

— В який спосіб, я тільки один раз його бачила. І де він зараз…

— Де він зараз, ми дізнаємося… А вам, ласкава пані, доведеться ще раз вийти із свого замку й тицьнути на балагулу пальцем… Ідіть, я вас покличу.

…То був останній форшпан Міхала Вайди до транспортної експедиції в Бродах; власник поштового закладу Даниїл Гартенштайн повівся з Сухоровським так, ніби його вперше побачив, і Міхал зрозумів, що сталося нарешті те, що колись мусило статися: його вислідили. Не міг знати, хто саме звелів перекрити йому поштову лінію між Парижем