Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

Старий єврей, зачувши гуркіт коліс, виплигнув з приміщення експедиції й, на одну мить заспокоївшись, — мабуть, сподівався інших непрошених гостей, — уважно приглядався до візничого. Упізнавши, позадкував до дверей контори й розвів руки, ніби заступав балагулі дорогу, та враз урівноважився й, покручуючи пальцями пейса, спитав холодно: «Чого собі пан бажає?», однак по хвилині збагнув, що розігрувати комедію немає часу — в такий спосіб небажаного візитера швидко не позбудеться, підбіг до брички, замахав руками й, приклавши долоню ребром до уст, заговорив хрипливим шепотом:

— Zuriick, zuriick[127]! Пане Вайдо, вас тут нема, вас тут ніколи не було і більше не буде, ви вже не король, а яким титулом вас величатимуть, коли спіймають, знає лише Господь Бог; вчора поліція забрала в мене всю паризьку пошту, яка щойно надійшла; це все, що я знаю, але я знаю ще й те, бо чому мав би не знати — в секретну пошту можна й заглянути, що на Стрітення має вибухнути повстання — одночасно у Кракові і Львові, та чи до цього дійде, то великий знак питання, das ist andere Sache[128], бо як це може статися, коли пан Сєраковський вже відпочиває в льокаї пана Захера й чекає щонайменше шибениці; zuriick, zuriick, пане Вайдо, я вас не знаю, а ви мене…

Сухоровський шарпнув віжки, розриваючи зубелами кінські морди; не дослухавши Гартенштайна, який зі страху без угаву торохтів і спинитися не міг, цвьохнув шкап'ят карбачем й, розвернувши бричку, погнав їх по тракту; мчав без перепочинку, через ніч і вранці спинив змилених коней за Великою Горожанною на розвилці доріг між Комарно й Миколаєвом, де за фосами обабіч шляху стояли шереги бричок: під Стрітення з'їхались на конгрегацію балагули й ждали свого короля, ще не знаючи, що втратив він ураз усі свої королівські регалії.

Візники зустріли Міхала радісними вигуками й збіглися до його брички, чекаючи повідомлень і розпоряджень; Міхал став на сидіння, заволав — і його голос покотився засніженою рівниною, долунюючи крізь біле мрево аж до соснового бору на обрії:

— Хто зі мною, хай залишається тут, а кому страшно, роз'їжджайтеся, куди очі дивляться! Завтра ляхи розпочинають рокош на Львівщині, то пора й нам за нашу збідовану Рутенію повстати. В'їдемо до Львова, вдаримо на ляхів, відберемо в них зброю, й за нами піде вся міська голота; встановимо нашу владу й проголосимо знесення панщини!

Запала мертва тиша, а згодом зарипіли колеса по втрамбованому на шляху снігу, й брички почали роз'їжджатися увсібіч — на Комарно, Миколаїв, Щирець; біля Сухоровського залишилося не більше десяти візників, готових виконувати його накази.

Тієї миті Міхал відчув себе ватажком. Те солодке відчуття влади над людьми вже ніколи його не покине й лоскотатиме незмірне Міхалове марнослав'я, яке, зрештою, від ранньої юності всевладно панувало у бентежній душі заволоки, — й потім, коли вряди–годи матиме час згадувати своє минуле, поставатимуть перед ним то слухняні волоцюги з Клепарова, які сліпо виконували його волю під час грабунків, то галаслива юрба льоншанівців, що валила до театру Непомуцена–Камінського на виставу «Ганнуся з Погулянки», або ж засльозений скрипаль Ясьо Сакрамент, який на все життя полюбив Міхала не з користі, а за силу і мужність.

Міхалове славолюбство, незважаючи на те, що кілька років підряд керував балагульським товариством і мав над ним владу, досягло апогею аж тепер, коли біля нього залишилося десять візників, готових не грабувати, а боротися за свободу — не тільки свою, бо ж намірилися скасувати найпринизливіше зло — панщину, і вже бачив себе Міхал у найвищій славі, на недосяжній висоті серед моря народу, який вірить йому, прославляє, любить, до ніг падає із вдячності за волю; стоячи на повний зріст у бричці, Сухоровський поглядав згори на голови вірних балагулів, котрі стануть полководцями у визвольному поході черні, а вимріяне Ясьом нове військо налічуватиме сотні й тисячі — й більшої висоти не жадав Міхал; зараз він не думав про те, що є ще й вища — шибениця…

Балагули попіднімали буди над сидіннями і, загорнувшись у кожухи, дрімали до ранку, а як задніло і крізь морозну мряку проступили обриси дерев'яної церкви й критої черепицею волосної мандатарії, що стояла неподалік панського двору, біля дзвіниці заграв у трубу нічний сторож, сповіщаючи мирян, що настало перше весняне свято Стрітення Господнього. Балагули повиповзали з буд і, промерзлі, тупцювали на снігу, чекаючи, поки прокинеться король і покличе їх, як обіцяв, до походу за визволення від панщини, котра з діда–прадіда зневолювала їхній рід; Сухоровський міцно спав на світанку, мов полководець перед битвою, та врешті прокинувся від густого таланіння дзвіночків.

Схопився й вискочив з буди, візники стояли біля його брички злякані й розгублені: дорогою з боку Щирця поволі котився критий фургон, запряжений цугом, — на передніх конях сиділи два форейтори у високих жандармських чаках, й зупинився повіз навпроти балагульського табору.

Міхал зарядив пістоля й вийшов з гурту; візники зброї не мали й тиснулися один поза одного, проте безстрашна постава короля додала їм отухи, й вони на змах руки Сухоровського подалися слідом за ним до тракту; Міхал тримав пістоля в руці, готовий вистрелити в першого, хто вискочить з фургона, проте цього не сталося: дверцята поволі відчинилися, з повозу виглянув жандарм, й Сухоровський, замість грізного викрику, почув зовсім спокійний голос:

— Кинь ту забавку, хлопе, бо ми у кліп ока перестріляємо вас, мов горобців… Чого ви тут зібралися?

Міхал заховав пістоля в кишеню кожуха, підійшов до фургона й заглянув досередини; на його обличчі не було й тіні страху чи запобігливості — з цього дивувалися навіть форейтори, які звикли до респекту посполитих перед поліцією; та враз Сухоровський відсахнувся, наткнувшись на нерухоме мертве око, що вп'ялося в нього, потім розплющилося око живе, і він впізнав Захер–Мазоха — на все життя запам'ятав його з давнього допиту; директор поліції відсунувся вбік, відслонивши жінку в лисячому хутрі з вуаллю на обличчі, вона вискнула: «Це він!», і Міхал теж впізнав пані Семінську.

— Добридень, вельможна пані! — приклав долоню до кашкета, й Захер–Мазох сторопів, вражений сміливістю балагули. — Ви приїхали запросити мене до себе в гості?

— Не блазнюй, — ще ширше розплющилося живе