Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

— Ой, не такий він уже й малий. Але я тобі скажу…

— Що?

— Якби всі наші чоловіки були такі малі!..

— Я не хочу грішити, Дзвінко! Не хочу грішити! Просто я не знаю, що він у цей час робив. Сидів на дереві чи на даху. Просто не знаю! А мій Миша… Це те, що я бачила. Він їх просто гнав. Він їх так стріляв, що їм просто діватися було нікуди!

— Правда?!

— А хіба я колись брехала? Коли вони своїми куцими мізками зрозуміли, що їм нікуди подітися від Миші, вони з полегшенням кинулися на ці пастки… Я вам кажу: просто з полегшенням!

— Правда?

— А коли я вам брехала?

— Ну, що ти мені кажеш! Я сам ходив туди з Лисим.

— То хто ж то так кричав?

— Я вперше бачив того чоловіка. Ще був подумав, дякувати вовкулакам, зупинили чужинця. А Лисий подивився на нього сумно…

— Ну?…

— Ну й каже: Ех, Василеме-Василеме! Мусив би тобі подякувати, що врятував нас, але думаю, не від чистої душі зробив ти це.

— Як?

— Та чи ти не чув!

— Ні, я чув. Тільки цікаво, як ти це розумієш?

— Як я це розумію? Я тобі відповім. Я це розумію — цілком!

— А!..

— Вуханю! Ти ж був із ними поруч, чого ти мовчиш? Розкажи, як усе було?

— Га?

— Я кажу, ти ж був увесь час поруч із дітьми. Що там було? Що робив Лисий?

— Лисий? Ге! Лисий!

— Ну, то розкажи!

— Що тут… той! Він же… Лисий!.. Лисий!!! Лисий, це, знаєте… той! Він прямо… Це вам не те що!..

— От я тобі, Вуханю, прямо скажу! Я так і думав!!

— А мене найбільше вразив Опенько. Цей нещасний Опенько! І таке на Лелю наговорив!.. Як можна було вагатися?!

— А я вам про що кажу!

— Ні, ну як можна було вагатися? Це ж діти! Це ж діти!!! Я для себе тоді зразу вирішила! Якщо вони підуть із села, я вже більше не житиму!

— А я вам про що кажу!

— Бо це ж діти! Розумієте? Діти!

— А я вам про що кажу!

І тут на вулиці враз запала цілковита мовчанка. Натовп, мов заворожений, дивився, як із бічної вулиці вийшов Лисий. Змарнілий, виснажений, сумний, він ледве пересував ноги від втоми. Але в цій втомі було стільки гідності й упевненості в собі й усіх них! І вся вулиця раптом усвідомила, яку велику справу всі вони зробили минулої ночі.

Він ішов, тримаючи за руку Лелю. Вона була бліда, з розпатланим і почорнілим від кіптяви волоссям. О, скільки жінок враз позаздрили їй, що рука Лисого була саме в її руці! І водночас усі жінки відзначили, які червоні в неї очі. Ну, що ж… Хто з них не плакав через своїх коханих…

Потім з'явився Василько, і люди зітхнули з полегшенням. Всі вже звикли, що на вечірніх посиденьках вони тільки й чекають, що цей малий, якому давно вже час спати, починає щось розповідати… Здається, кожен може таке придумати, але зовсім не кожного всі слухатимуть. А Василько… Ну, та що там казати, це ж Василько!

Поруч із ним ішов серйозний і набурмосений Івась. Він завжди набурмосений. От тільки… Коли не було Лелі й Лисого, Івась завжди знав, що робити. І завжди всім міг порадити щось слушне. Він був страшенно схожий на Лелю.

Наталка… Чарівне створіння, чесне й відверте до нерозсудливості. Її часто жаліли й думали, що не приведи лихо й самим бути такими ж відкритими й щирими. Проте хто з жінок у селі не мріяв, щоб у неї народилася така ж сама доня!..

А далі… Далі з-за рогу вийшов неймовірних розмірів бурий ведмідь. Від одного погляду на нього жижки починали тремтіти. Його вже багато хто бачив і знав, що боятися не треба. Але щойно він з'явився, всі мимоволі сахнулися, розступилися. Хотілося про все забути й тікати додому, а там сховатися під ліжком.

І от на цьому чудовиську сиділа улюблениця всього села, золотоволоса й розсудлива не на свої роки Марічка. Вона усміхалася на всі свої молочні зуби, хоч, як і всі інші, ніч перед тим не спала. Від того, що саме вона сиділа на спині ведмедя, народ одразу заспокоївся й зрозумів, що цей грізний ведмідь, який прогнав вовкулачих недобитків, їм, людям, нічим не загрожує, що це їхній друг, що це рятівник.

Юрба розступилася, стала півколом і мовчки дивилася на дітей, яких учора вони хотіли вигнати з села невідомо куди. А діти зупинилися й дивилися на односельців, утомлені, навіть виснажені, але спокійні й упевнені в собі.

— Борода… живий? — спитала Дзвінка.

— Бородо! — на весь голос закричала Марічка. — Ти живий?

Тут із-за того ж рогу перевальцем вийшла Каченя, тримаючи за руку височенного чоловіка з темною шкірою, в якому не зразу впізнали Бороду. Та й як же могли вони його впізнати, коли жодної волосинки не було не тільки на його обличчі, а й на голові. Все вигоріло. Все було вкрите чорними струпами впокореного вогню. І всі жінки села подумали: «Ти ба, який вродливий!»

На обличчі Качені — жодного сліду опіків. Воно світилося щастям і любов'ю.

І що цікаво: ніхто з присутніх не здивувався, чом же в Лелі такі заплакані очі.