Читати книгу - "Три листки за вікном"

очей. Так само пропав полковник, який вийшов із теплих кімнат дихнути свіжим повітрям, і мій співподорожанин, який того свіжого повітря наковтався донесхочу. Натомість я побачив хату, в якій народився, з неї вийшов із книгою під пахвою мій батько – секретар земського суду. Пішов просто на мене, і я знав, яку книгу несе. Був то катехізис, а в ньому всі десять заповідей, яких навчав мене щодня. Я міг проказати ті заповіді одним духом, для цього треба було тільки звести очі, і слова самі рвалися б мені з рота. Вони значили для мене небагато, як і молитва, що її треба було прочитати вранці та ввечері. Так, я повторював щодня «не вкради», але що значило воно для моєї душі, коли бачив, як поліцейські та чиновники гребуть собі чуже у вигляді подарунків та хабарів. Я казав: «Шануй батька свого», – але коли по сусідству діти викинули на мороз хмільного батька, я сміявся, як і всі навколо. Спокійно дивився, що навколо содом і гоморра, й байдуже ставився до тих, хто неправедно клявся чи неправедно судив ближніх своїх. Може комусь здатися, що я в цій книзі осуджую людей, але це не зовсім так. Навіть у тій, котра так необачно згоріла, я не судив, а тільки описував людське буття. «Хай їх судить господь, моє діло про те доповісти. Я все записую, але про те не довідається ні поліцейський, ні жандарм, не взнає про те й ніяке начальство – моя книга таємна. Не сховаю, хочу відчуватись у нашому світі чимось особливим, а не нікчемною комахою. Не хочу бути отаким сірим жучком, як мій співподорожанин, котрий знову сів навпочіпки й терпляче чекає, коли зволять подати коней…

Я згадував батька. Он він іде супроти з примруженими очима й катехізисом під пахвою вчити мене, хоч сам, бувши секретарем міського суду, не зробився господарем і не нажив маєтків, як це зуміли його колеги. На ньому полатаний мундир, чоботи руді із такою кількістю латок та набійок, що гупають навіть на піску. Жив самою платнею, якої ледве вистачало в той напрочуд дешевий час, коли корець пшениці коштував 75 копійок, а сажень дров з доставкою 3 карбованці. Біля нього, батька мого, ступає столоначальник – цей уже в новому мундирі і в лискучих, тонкої шкіри чоботях.

– Самі винуваті, Автомоне Борисовичу, – каже він. – Спаситель вістив: всякоє даяніє – благо, і всяк дар совершенен. Ви через свою гордість зневажаєте слово Спасителя, а у вас, вельмишановний, родина на шиї. Я от збираюся купити собі сільце і тоді буду спокійний: мої діти з торбами не підуть. А ви не думаєте про своїх дітей – ким же вони стануть?

– Як бог приведе, – мовив батько тихим голосом.

– Покірливий ви надто, – продовжив столоначальник. – Гляньте на мене: я й бога шаную і людей. І маю в місті дім, хутір за містом, сінокіс з орним полем, леваду…

Вони йшли, як завжди, перекинутись у партійку дружбарту, цей невинний різновид мар'яжу, і їхня дружба дивувала усіх. Грали без грошей, бо один був бідний, а другий програвати не хотів; зрештою, і під час гри столоначальник повчав батька, як жити.

Бачив їх, випрозорених у просторі, наче припіднятих над землею, за столом і з картами в руках, батько сидів до мене лицем, а столоначальник спиною.

– Я, Василю Васильовичу, – казав батько, – цього ніколи не навчуся. Такий я уже вдався в цьому світі.

– А я ж що?! – скрикував столоначальник. – Гірший за вас?

– Хіба б я посмів щось таке казати, – бурмотів злякано батько. – І в думці не мав до вас дорівнюватися.

– Е, ні! – хитав пальцем перед батьковим носом столоначальник. – Ви добреньким хочете в цьому світі залишитися. Всі, мовляв, сучі сини; а ви янгол з крильцями. Але й ви повинні стати сучим сином, тоді ми з вами порівняємося. Тоді всі вас полюблять, бо кожен подібного до себе любить…

Вони знову йшли навпроти мене, батько пригнічений, а столоначальник сердитий.

– Надто хитрий ви, Автомоне Борисовичу, надто вже в добряки пнетеся… І, знаєте, що я подумав: недаремне ви оте своє прізвище носите, коли прагнете всіх гіршими за себе поробить…

Я струснувся, бо трохи задрімав чи впав у марення, стоячи обпертим об дерево, на плечах у мене важко лежала вогка шинеля, і я знову вирішив походити, щоб розігріти кров.

– То коли будуть у вас коні? – гукнув я смотрителю, котрий знову з'явився на ганку.

– Коні? – перепитав здивовано той. – А тоді, коли виростуть у лісі, як гриби…

Беззвучно зареготав, виставляючи попсовані зуби, але відразу ж обірвав сміх.

– Не сердіться, панове, – мовив примирливо. – Під вечір, гадаю, коні будуть…

Пізно ввечері смотритель дав нам пару напівдохлих кляч, і ми потяглися розмоклою дорогою. Під крівлею було затишно, з попутником я не балакав, бо між нами настала незлагода після того, як він хрипким тенорком пробелькотів щось про те, що малоросам треба бути дружнішими з поляками, – пора всім слов'янам зблизитися не тільки культурно, але й політично.

– Слов'яни могли б скласти федерацію вільних народів, – сказав він, – і так з'єднати свою силу супроти єдності германських племен чи наступу Азії…

– Як на ці ваші думки подивилися б у Третьому відділенні? – спитав я, всміхнувшись.

– У моїх словах немає нічого протиурядового, – сказав трохи злякано горбун і замовк остаточно: здається, цими балачками випробовував мене. Але випробовувати можу тільки я, і мені стало смішно на його жалюгідні спроби. Зрештою, політика – це не та сфера, яка приваблює мене. Більше манить мене людська душа, її багатозначні й неодновимірні переливи, а в людській душі та її властивість, котра робить людей лихими. Збагнути корені людського зла й нещасть – пізнати якоюсь мірою світобудову: завдання важко здійсненне, хоч і не зовсім неможливе. Мені в голову раптом прийшла весела думка: коли бог, чорт, чи як там його, знають усе сокровенне в людському бутті, моя книга, яка згоріла в пожежі, не лишиться безвісною тій вишній силі, а перейде за законом перетворення у її відання, а відтак той, кому це потрібно, потім нею належно скористується – вже з того можу я здобути сяку-таку втіху, тобто моя книга стане складником тієї субстанції, котру називають світовим розумом – категорія, над якою колись тяжко задумувався мій далекий предок Петро Турчиновський.

Тим часом ми їхали через ліс. Візниця звернув з поштової дороги, яка в цьому місці зовсім розбита, і повіз нас путівцем. Колеса наскакували подекуди на коріння, від чого нас струшувало, мокрі гілки били в