Читати книгу - "Три листки за вікном"

накриття екіпажа, ніби тяглися до нас сотні невидимих у темряві рук. Повіз грозився щоразу перекинутися, ми міцно трималися за рейки, на яких напиналася буда; ніч стала така непрозоро-темна, начебто провалилися ми в якусь безмежну яму. Мрячив дощ, а я мимоволі згадав розповіді, що на житомирській дорозі часом бувають на пасажирів розбійницькі напади. Подумалося, що й смотритель станції, і цей візник можуть належати до однієї банди, і мороз продер мені по шкірі. Я вирішив дістати з валізи свій англійський пістолет, але коли лапнув позад себе, де мала лежати моя поклажа, то не намацав нічого. Тоді гукнув візниці, щоб зупинився: пропала саме та валіза, де лежала моя віцмундирна пара та й усі мої гроші.

Візниця відразу ж зіскочив на землю і хотів іти шукати згубу, але мені шаснула до голови думка, що він той чемодан приховає в кущах. Я наказав візниці лишатися з моїм супутником при конях, а сам побрів у ніч. Для того, щоб вилапати в такій темряві дорогу, довелося мені йти ледве не навкарачки, я часто спіткався й падав, але знову йшов, безнастанно нюшкуючи. І мені здалося раптом, що цей невеличкий епізод у моєму житті багатозначний: чи не так ми плазуємо в житті, навпомацки обнишпорюючи дорогу, чи не такі ми в світі самітні і чи не буває, зрештою, для нас винагородою щось таке, як зв'язані у вузлику дрібні гроші й віцмундирна пара? Заради того кидаємось у темінь, ніч та негоду, одні з нас обростають вовчого шкурою, а інші овечим смушком. Одні навісніють, сердяться, хитрують, а інші покірливо бредуть – у всіх одна доля, бо годі їм зійти з дороги. Тільки на дорозі чекає нас винагорода, – знахідка хоч і маловартісна, але реальна. Ми не соромимося того, що простуємо рачки: довкола ніч і ніхто нас не бачить, а кожен пересувається, як йому зручніше. Той, хто шукає свого скарбу в житті і йде гордо випростаний, ніколи його не знайде, нагнутися тут не зашкодить. Таким гордяком, зрештою, був і мій батько, отож нічого не здобув у світі, крім убогої посередності. Був смішний зі своїми десятьма заповідями, а ще більше – жалюгідний. Я перейняв у нього прокляття чеснотливості, але піду далі від нього. От, приміром, зараз: рачкую по темній дорозі, а тим уберіг візницю од злочину. Не дав йому переступити закон «не вкради», і цим уже вчинив добродійність. Учасно добачив чорного черв'ячка в його душі і не дав йому вирости…

Дощ обсипав мені голову й спину, яка й заклякати почала, але я йшов і йшов. Був упертий і не збирався сходити зі своєї дороги. Мацав придорожнє коріння і так відчував шлях. Готовий був прорачкувати так цілу ніч, але на директорські очі в Житомирі з'явлюся таки у віцмундирній парі. Не дозволю собі зганьбитися, бо й честь у цьому світі треба берегти.

Наштовхнувся на валізу верстви через дві – радісне потрясіння охопило мене. Незважаючи на те, що дорога була мокра, я впав навколішки: аж гаряче стало від щастя. Ледве не заплакав, бо потай уже і у відчай западав, готувався й до найгіршого, тобто, що заблуджу в цій ночі, в цій круглій, глупій, нещадимій темряві, в цьому чужому світі, де ніколи не бував і нічого не знаю: хтозна-куди могли завести мене манівці. Але тепер, діставшись мети, я не міг стримати радісного вихлипу з грудей – не все у світі погано!

Отак стоячи на колінах перед власним чемоданом, я незвідь-чому згадав малий епізод зі свого дитинства. Якось мій батько допізна загравсь у дружбарт зі своїм столоначальником Василем Василевичем Мизниковським. У гостях був і я, бо міг уже скласти їм компанію. Отож ми поверталися додому в таку-от темну ніч, батько тримав у руках палицю. Йшли у цілковитій темряві, густо моросило, і зусібіч почали наскакувати на нас собаки. Не сподівався на те, що мій плохий батько зможе відігнатися від них самотужки, через це виламав з тину дрючка й собі. Ми пробиралися, ляпаючи по калюжах; собаки, відчувши наші палиці, відстали. Батько йшов мовчки, і тільки коли дійшли до свого двору, я відчув, що він незадоволений.

– Чи знаєш, хлопче, – сказав сухо, – що великий гріх перед богом користуватися чужим добром?

Я здивовано зупинився. Палиця, яку тримав, раптом почала пекти мені руку.

– Так, так, друже мій, – сказав рівним голосом батько. – Ти согрішив, виламавши з чужого тину палицю.

Його голос звучав урочисто й повчально. Зайве було бачити при цьому його обличчя: наповнилося благотою.

– Але ж, батьку, – пробував оправдатися. – Виламаною палицею я не зіпсував чужого тину, а вона захистила мене від собак.

Стояла навколо темінь, аж не бачили ми одне одного. Я чув батькове дихання і знав його настрій.

– Ліпше бути укушеним собакою, – проголосив він, – ніж узяти чуже. Ти винуватий, бо не взяв палиці з дому. Я от узяв і не мав потреби красти. Чому ж, – голос його став патетичний, – інший має відповідати за твою нерозсудливість своїм майном?

В тих словах була своя правда, але надто мала причина їх викликала.

– Хмизина з напівгнилого тину, – сказав я, – не складає людського майна. Інші беруть хабарі і знімають з бідного останню свитину – ось хто переступає божі заповіді! Що порівняно з цим мій учинок?

– Розумію тебе, – сумно обізвався батько. – Мені теж люблять казати, що спаситель дозволив даяння й дари. Але ж знаєш: я не такий. Не хочу примножувати зла цього світу, через це для мене взяти чужу соломину чи пограбувати на дорозі – все одно.

Мій батько був дивак. Гарний, святий, до дрібнички пунктуальний при виконанні повинностей і засад людської моралі. Я не був на нього схожий, але дещо взяв і собі. Рано відчув огиду до п'яних і обридження до всіляких дурманячих напоїв. Жіноча краса збуджувала мене, і я не міг байдуже дивитися на круглі форми жіночого тіла, але навчився гасити в собі низькі потяги. В університеті навіть вирішив лишитися непорочним, хотів постригтись у ченці, досягти архієрейства, але в мені завжди жив дух заперечення. Чи не тому почав досліджувати життя лаврських ченців і про те міг би написати окрему «Чорну книгу». Я добре пізнав взаємини між ченцями, їхнє ставлення до нижчих від себе і вищих, до мирян та начальства – і жахнувся. Зрозумів, що зі своїми нахилами загину, нічого не досягши, змушений буду відмовитися від своїх ідеалів і стати сліпим знаряддям у чужих, не вельми чистих руках. Саме тому я