Читати книгу - "Три листки за вікном"

Стояти навколішки на мокрій землі було невигідно, ноги мені зсудомило від холодних корчів. Я підхопився, звалив валізу на плечі й потягся назад до повозу. Вряди-годи зупинявся й волав у темряву, мій крик лунко й моторошно провисав серед нічної, наповненої міріадами дрібних крапель порожнечі. В одному місці я перечепився через корінь і погримів разом з чемоданом на землю. Страшна думка пройняла мене: а що коли валіза розпадеться й мої дрібні гроші розсиплються в багні? Як би про мене подумали, коли б явився на службу без копійки в кишені?.. Але бог милував мене – привіски витримали силу удару. Тоді я закричав у ніч із відчаєм, і зовсім поруч почув відгук. По мені густо заструмів піт. Лився по лобі, напливав на очі, вирощувався на щоках, покривав плівкою живіт і ноги. Знову звалив чемодан на плечі і, сам себе не тямлячи і вже не остерігаючись, помчав у темряву, безрозсудно страхаючись, що, коли залишуся в ній довше, ніколи звідси не виберуся.

Я ледве не перекинув свого горбатого співподорожанина, котрий вийшов назустріч і гукав, щоб я не заблукав. Було це з його боку шляхетно, і я стримано йому подякував.

– Почав боятися, що заблукали, – коротко відказав Ковальський.

Тіло моє пробивав легкий трем, очевидно, так спадала з мене напруга, яку пережив. Дощ припустив сильніше, ми погукали візницю вже в два голоси, і той озвався зовсім неподалік. Улізли в буду і знову заколивалися – віз, як і раніше, готовий був перекинутися, але я тримався вже не за рейки, а за валізу – другої такої пригоди переживати не хотілося…

Ми щасливо дісталися до наступної станції, без затримки проїхали ще один прогін, а вже тут нас попередили, що чекають проїзду генерал-губернатора, який їде з Варшави. Ми змушені були зупинитися й замовили обід. Смотритель заправив за нього стільки, скільки вимагають у дорогому ресторані. Він мав довгі руді бакенбарди, а очі з-під пелехатих брів дивилися насмішкувато і злостиво.

– Мені нелегко діставати харчі, – сказав він, зводячи брову. – Зрештою, коли панам дорого, не силую…

Але ми були голодні, і цей ошуканець добре це бачив. Довелося мені трусити свої копійки. Ковальський у пересправу не вступав, він тільки зітхнув і заплатив за обід, не торгуючись.

Ми їли борщ, сидячи один супроти одного, і я відчув, що мій супутник хоче говорити. Але нітився, і тому я, відчуваючи нову історію, насторожився і став непомірне чемний та приязний.

– Дивний наш світ, – сказав нарешті Ковальський. – Усе в ньому збудовано так, щоб заважати людині жити.

Я й раніше примітив за горбуном схильність до вільнодумства, тому на його слово тільки моргнув; здається, зовсім так само, як ошуканець-смотритель. Ми сиділи в пасажирській кімнаті з облупленими стінами, на єдиному вікні мешкання долішня шиба була закладена дошкою, а ще одна тріснула. Сірий сутінок цідився крізь те вікно, і повітря навколо нас було як вогке холодне плетиво, немов вигадливий і невидимий павук-водяник сплів над світом з дощових ниток велетенську сітку, ловлячи живе й мертве.

– Я до цього не зразу додумався, – сказав горбань, неохоче сьорбаючи борщ. – Це, пане мій, і не думка навіть – це біда. Трапляються в житті люди щасливі й нещасливі, але є й гірші за них. Це я про невдах кажу, пане. Вірите в диявола? – спитав він, зирячи на мене так, ніби дияволом мав бути я.

Сміх мимоволі заклекотів мені в горлі.

– У диявола мушу вірити, – сказав легковажно, – бо інакше мав би відректись і від бога, а це річ небезпечна.

– Міряєте все на безпечне й небезпечне? – спитав Ковальський.

– Безпечне – це те, що не заважає нам жити й служити царю та вітчизні, – сказав я, – а небезпечне – це те, що робить нас нещасними.

Висловлювався лапідарно-точно і відчував од того задоволення.

– Отже, вірите в диявола, – сказав Ковальський, водячи по тарілці ложкою. – А я от не вірив. І він мені помстився…

Я був сама увага: здається, Ковальський починає розм'якати. Через це наладнав себе так, щоб випромінювати на співрозмовника якнайпогідніші хвилі – не повинен його відлякувати. Але той оповів про свою біду тільки одним реченням:

– У мене, пане, померла вся моя родина.

– Ви були одружені? – спитав я здивовано. На вуста горбаневі лягла смутна всмішка.

– Хіба горбуну не можна одружуватися? Чи, може, ніхто за нього не піде? Я ж зустрів таку добру, щиру душу, яка пішла за мене, любила й опікувалася мною. І так само любив її. Вона народила мені двоє дітей. Двоє милих, любих і гарних діток…

– Гадаєте, диявол забрав їх у вас? – трохи іронічно спитав.

– Не тільки дітей, але й дружину мою любу.

– А чому – диявол? – спитав уже трохи різко. – Адже диявол має діло до душі, а не до тіла. Життям відає господь. Він і забрав у вас дружину й дітей. Забрав, бо, можливо, полюбив.

Ковальський дивився на мене широко розплющеними очима. Було у тому його позирі багато смутку й незбагненна загнаність.

– А мене, як гіршого, лишив мучитися? – запитав він.

– Я цього не знаю, пане, – мовив мій розважливий голос. – І ніхто цього не знає. Хочу тільки сказати, що не треба звинувачувати диявола в тому, в чому він не винуватий. Він спокушає людей – це так. Він робить їх лихими, хоч це вже не зовсім так: він, пане, знаходить таких, що поробилися лихими. Йому, як поміщику, потрібні тільки людські душі! З них він вибирає найгірші – чорні, закостенілі у гріхах своїх, решта його не цікавить…

Проголосив цю тираду з піднесенням, але співрозмовник моїх резонів, здається, не слухав.

– Зараз я їду до міста, де мене не знають, – мовив Ковальський. – Там ніщо не нагадуватиме нещастя. Як гадаєте, вдасться мені втекти?

Смикнув плечима: не любив утішати та й не хотів. Було б це, зрештою, марно: що значить утіха, коли людина її не шукає?

– А ви самі, – спитав я, нахиляючись над столом, – не чуєтеся на гріхах? От недавно висловили ідею про федерацію слов'ян, а це супротивна існуючому ладу думка. Чи не чули ви про кириломефодіївців, а серед них такого собі художника Шевченка, котрий замість малювати писав обурливі вірші?

Ковальський заперечно покрутив головою.

– А я чув. Вони хотіли того ж самого, що й ви, і всіх їх розіслано по ведмежих кутках. Ось ваш перший можливий гріх…

Горбун дивився на