Читати книгу - "Три листки за вікном"

– Другий ваш більший гріх: нарікаєте на бога, який забрав у вас родину. Ототожнюєте його з дияволом і готові зневіритися. Безвіри ж – найбільше лихо в державі і для людського суспільства, це вони руйнують лад і закони. Отож не будьте такий категоричний. Коли б знав вас ближче, то виповів би вам ще не один десяток гріхів. Немає на світі святих людей, а грішники є, пане. Всі, всі – грішники, і каятися треба, не нарікати…

Я вже говорив із непристойним пафосом – очі, що зоріли на мене, були по вінця налиті жахом.

– Вибачайте, пане, – сказав горбун, зводячись. – Вибачайте, що завів цю балачку.

Я виколупнув із зубів застрягле м'ясо. Гмикнув і кисло подививсь у вікно, за яким сіро висіла дощова заслона.

Після тієї розмови Ковальський замовк, і між нами запала довга мовчанка, яка й тривала до кінця нашої мандрівки.

У першу ж ніч проїхав після побачення з государем у Варшаві Бібіков. Цей проїзд супроводжувався незвичайним шумом та метушнею. Спершу на станцію прискакав посланець, і смотритель почав горлати й грюкати дверима. За вікнами затупотіли коні, хтось гарикав. Я присунувся до шиби, якраз тієї, що тріснула навпіл, і побачив серед дворища станції запалені смолоскипи, а довкола моталися туди-сюди схожі на тіней люди. Я сидів, позіхаючи, й байдуже за всім стежив. Ковальський, незважаючи на своє горе й крики, спокійно посопував носом – лежав на лаві скорчено й завмерло. Я тихцем позаздрив його витримці – мені дано жити життям нервовішим і неспокійнішим. Мимоволі подумав: чи не поспішає так нагло Бібіков, заскучавши за красунею графинею, – їм, сильним світу цього, стелиться під ноги зелена дорога, а всі бажання їхні – закон. Але і їх б'ють ті ж таки пристрасті й прокляття, і нікуди їм од них не втекти, навіть по зеленій дорозі.

З темряви випірнула карета, голосно закричав смотритель, побіг, ведучи за собою коней, візник, утомлених поспішно випрягали – карета в цей час німувала, можливо, генерал-губернатор спав. Зрештою, шарпнули коні й помчали разом із повитим сном екіпажем у ніч, після чого відразу ж згасли смолоскипи, а я втішився, що вранці ми таки залишимо цей заїзд і не доведеться мені ще раз трусити своїми копійками.

Але вранці смотритель подивився на мене, як на набридливу комаху.

– Ви наче генерал-губернатор, – сказав він. – Маєте нагальну справу?

Я показав казенну подорожню, але безуспішно.

– Коли буде все гаразд, – відказав смотритель, – і з'являться коні, поїдете завтра вранці, а в найкращому випадку – вночі.

У цей час вийшов на ганок горбань, сів там навпочіпки і вперся спиною об стіну. Його незворушність мене роздратувала.

– А чому ви не добиваєтеся коней? – спитав я.

– Бо нікуди не поспішаю, – смутно обізвався Ковальський.

Дощ уже перестав, і дорога світила силою калюж, розкиданих по ній. Була ніби побитий ополонками лід, калюжі немов припіднялися над сірим тілом шляху й мерехкотіли. Навколо сутінно й порожньо, стелилося голе поле, і від усього того пролазив у душу сірий смуток. Я пішов уздовж дороги, бо сидіти на станції остогидло, і мимоволі згадав слова Ковальського, що, може, в світі й справді все владновано так, аби перешкоджати людині погідно жити. От і мені скільки разів усовували в колеса палиці! На щастя чи на горе, ми призвичаюємося до такого стану речей, і це рятує нас од зайвого роздратування. Поступово покірнішаємо й духовно всихаємо, через що тільки молодь може в нашому суспільстві бунтуватися, всі інші мовчки терплять. Так було за дідів і прадідів, так було і за наших батьків.

Мимоволі згадав я, йдучи отак без мети вздовж дороги по мокрому сірому піску, свого діда – супротилежність батькові моєму.

Це його описав у малоросійській комедії відставний полтавський капітан Котляревський, як возного Тетерваковського.

Мій дід був крючком із крючків і справді хотів одружитися на гарній простачці Наталці. Злоязикі судові канцеляристи діда засміяли й оголосили, що вимагатимуть його відставки, тобто дідові довелося б покинути службу. Самі канцеляристи влаштували з цієї нагоди пиятику, і на тому зібранні вирішили зісватати моєму дідові дочку їхнього столоначальника, чи, як він тоді звався, старшого канцеляриста. Загнаний на слизьке, дід покинув благородно помишляти про красуню біднячку і після невеликого опору взяв собі дочку свого начальника, мою бабу, трохи застарілу в дівоцтві, але з твердим, навіть залізним характером. По одруженні до кінця днів своїх вона колола дідові очі його любов'ю, коли ж хтось в її присутності згадував красуню Наталку, впадала в таку непогамовну лють, що готова була виперти нахабу із хати, що й не раз учиняла, грозячи непоштивцю макогоном. Отже, намір одружитися на простій і бідній дівчині став єдиним романтичним ділом у житті діда, і більше до таких учинків він не вдавався. Своє життя прожив, ховаючись од жінки з таємно роздобутою пляшкою, і та пляшка так і не була допита до кінця днів його, мала-бо казкову здатність весь час наповнюватися. Мій батько, добра душа, поклав ту пляшку йому в домовину.

Загалом до предків я ставлюся без особливого сентименту, хоч гріх сказати, що не знаю достатньо про їхнє життя. Так сталося, що двоє із них виявилися, подібно до мене, письмаки й залишили після себе рукописні книжки, їх захопив у своє володіння батьковий брат у перших, мій дядько Ксаверій, який виявив себе любителем місцевої старовини, що саме по собі гідне підозри. Дядько збирав, хоч достатки його були вельми скромні, стародавні хроніки, реєстрики, літописи і взагалі всілякі поцвілі папери, носячись із думкою написати, в доповнення до праці пана Бантиш-Каменського, малоросійську історію чи принаймні історію Турчиновських, прізвище яких він ще носив (мій рід утратив його ще в минулому столітті – Турчиновський я по лінії жіночій). Одначе мені не вірилося, що дядько осилить таку працю – він належить до людей, які більше говорять, аніж роблять. Зрештою, я признав за дядьком хоч би ту рацію, що йому зберігати наші хроніки складає більшу приємність, ніж будь-кому із нас – мені, наприклад. Навіть прочитати їх виявилося немалою роботою, адже писано хроніки чудернацькою мовою і стародавніми почерками. Я здолав їх тільки тому, що в глушині, в Острі, де проживає мій дядько, мав нагоду прогостювати ціле літо: дядько хотів зробити із мене свого однодумця. Перший фоліант був оправлений у шкіру із застібками, і в ньому я прочитав напис, що цю книгу дав оправити інтролігаторам ще мій предок