Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Янукович ніколи не міняв оперативного стилю, і в часи свого президентства створив мафіозну державу, недовге існування якого закінчилося кровопролиттям і зрадою. Янукович не був готовий істотно змінювати свій образ, а якби й захотів, це потребувало б масштабного «капітального ремонту» його особистості. Такі люди, як Янукович, були готові вислуховувати поради, як зміна іміджу спрацює їм на користь, але не збиралися змінювати манеру своєї політичної поведінки щодо союзників та підлеглих, так само як і власні погляди на радянське минуле, Росію та Україну. Людмила Павлюк показала, що під час передвиборчої кампанії 2004 року Янукович зловживав державно-адміністративними ресурсами і запальною антизахідною риторикою та демонстрував свій «радянський авторитарний стиль [...] у найбільш первозданному вигляді»[802].

Віднайти свідчення позитивних змін у донецькому клані, як того хотілося західним політикам, неможливо. Врешті-решт, не всі політичні лідери задивляються на Захід і намагаються наслідувати Європейський Союз. Ван Зон пише, що паразитизм еліт, короткотермінові корупційні перспективи, цинізм, неповага до верховенства закону і прав людини — це «домодерні» й «антимодерні практики», які є «дуже стійкими, оскільки кореняться в родовому світогляді»[803].

Єдиною партією влади в Україні, здатною опанувати певний регіон і мобілізувати сталу виборчу базу, була Партія регіонів. У 1990-х роках Народно-демократична партія (НДП) спиралася на Харків і Дніпропетровськ, два міста, вихідці з яких тривалий час правили радянською Україною. Багато членів НДП свого часу входили до «Демократичної платформи» і тому підтримували квазіліберальну ідеологію. Міжрегіональний блок реформ (МБР) мав подібні регіональні центри і комсомольським родовід, а також підтримував ліберальну, але ще більш російськомовну платформу. Обидві партії злилися у 2000 році. Наприкінці 1990-х років в НДП стався великий розкол, подібний до того, якого зазнала КПРС наприкінці радянської доби, розділившись на «номенклатуру» та «Демократичну платформу». Одну частину підтримував прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко, а ті, хто відколовся, створили Партію «Реформи і порядок» (ПРП), яку впродовж тривалого часу очолював Віктор Пинзеник.

Важливим фактором, що перешкоджав відродженню дніпровського клану в пострадянській Україні зусиллями НДП, була спроможність ділових еліт об’єднатися в єдиний регіональний клан. Розбіжності безугавно ускладнювали стосунки між Віктором Пінчуком, Ігорем Коломойським, Павлом Лазаренком та Юлією Тимошенко. Сергій Тігіпко, союзник Пінчука, увійшов до складу уряду прем’єр-міністра Миколи Азарова, а його партія «Сильна Україна» (раніше «Трудова Україна») злилася з Партією регіонів у 2012 році.

У 1990-х роках електоральних невдач зазнали також наближена до ділових кіл Ліберальна партія (створена колишніми комсомольськими лідерами) та низка партій, створених «червоними директорами». Більшість із них пізніше влилися до Партії регіонів. Ліберальна партія виникла у Донецьку в жовтні 1991 року. Її очолили колишні комсомольські очільники та олігархи Володимир і Євген Щербані, які так ніколи і не змогли стати місцевою партією влади. У 1994–1998 роках парламентську фракцію Ліберальної партії «Соціально-ринковий вибір» очолював колишній голова СБУ Євген Марчук, що свідчило про зміну відносин між силовиками та криміналітетом, про яку йшлося раніше. Лідер лібералів, депутат Верховної Ради Євген Щербань був застрелений у листопаді 1996 року на летовищі Донецька. Ліберали та Партія праці об’єднали свої зусилля у блоці «Разом» на виборах 1998 року, однак не змогли пройти до парламенту, отримавши усього 1,89% голосів. Донецька Партія регіонального відродження України (ПРВУ) того ж року здобула менше 0,9%.

У 2012 році Партія регіонів відзначала своє п’ятнадцятиліття. Вона вела свій родовід від ПРВУ, засновником якої був свого часу тодішній донецький міський голова Володимир Рибак. У 2012–2014 роках Рибак очолюватиме Верховну Раду України.

У 2000 році в Донецьку завдяки об’єднанню ПРВУ, Партії праці, Всеукраїнської партії пенсіонерів, партії «Солідарність» Петра Порошенка та партії «За красиву Україну» майбутнього міського голови Києва Леоніда Черновецького постала регіональна партія влади. Партію регіонального відродження «Трудова солідарність України» перейменували на Партію регіонів у березні 2001 року, коли вона створила депутатську фракцію «Регіони України». Після об’єднання із фракцією «Європейський вибір» майбутнього прем’єр-міністра Азарова «Регіони України» стали другою за величиною фракцією (після «Нашої України») у парламенті 2002–2006 років.

Об’єднання донецького клану забезпечило Партії регіонів велику фінансову підтримку місцевих олігархів, зокрема Ахметова, а після 2006 року — «газового лобі» на чолі з Дмитром Фірташем, Юрієм Бойком та Сергієм Льовочкіним. Янукович скористався приєднанням «газового лобі» для збільшення своєї автономії від донецьких олігархів і поглинання Республіканської партії України, партії «газового лобі». Завдяки цьому Партія регіонів отримала альтернативне джерело фінансування. У 2010–2012 роках очільники «газового лобі» Льовочкін, Бойко та Костянтин Грищенко посіли впливові посади голови адміністрації президента, міністра енергетики й вугільної промисловості та міністра закордонних справ відповідно. Натомість у часи правління Януковича, Фірташ, Ахметов і син глави держави Олександр Янукович, який очолив «сім’ю» (особистий клан президента), уклали найбільшу кількість приватизаційних угод. В умовах украй високого рівня недовіри в українському суспільстві українські можновладці вважали,