Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

Чорнов схрестив руки на грудях і терпляче закивав:

— Добре, я тебе слухаю. Що за питання?

— Скажи, це правда, що картель Раміро заправляє тільки тут, в Америці, а в Мексиці барон безпорадний? Чи правда, що в Мексиці він нас не дістане? Там ми будемо у безпеці? Це придатна тема чи марення хворого? Просто скажи мені чесно. Я впевнена, що ти знаєш. Тільки чесно... 

Макс похитав головою, дивлячись кудись у вікно. Але зітхнув і відповів:

— Так, це правда. По той бік кордону правлять балом інші люди. Там Раміро не раді, у себе на батьківщині він невдаха та зрадник. Це всі знають. Кому відома передісторія "четвірок"... Але яка від цього користь? Якщо ми не зможемо перетнути кордон?

— А якщо зможемо? Що коли я тобі скажу, що це можливо? Що нам допоможуть із цим? Що ми пройдемо стежкою нелегалів і виберемося з іншого боку?

— Пф... це Роберт тобі таке сказав?

— Так. Він телефонував, щоб допомогти.

— Лисеня, це дуже складно зробити. Якби це було так просто, я сам уже схопив би тебе за руку і перемахнув через паркан. Але... Що саме він сказав? Що він пропонує?

— Роберт обіцяв звести нас із провідником. З якоюсь досвідченою людиною, яка дасть гарантію, що ми пройдемо всі пости прикордонної служби. Він сказав, що є надійна дорога. Підземний тунель, через який "четвіркам" постачають кокаїн. Цей тунель нас виведе з нейтральної зони, ми вийдемо одразу біля Ранчо-Гранде, там безпечно.

— Це цілковите божевілля, — не схвалив Макс ідею. — Використовувати для втечі катакомби картеля... тікаючи від самого картеля. Тобі не здається це дурнею? Адже у нас не буде жодних гарантій. Це схоже на пастку, вони заманюють нас у підвали, щоб убити. Вони замітають сліди, Лисеня. Під виглядом допомоги. Ти ж... ти маєш розуміти, що Баттон із ними за одне. Який йому сенс нам допомагати?

— Він не такий, як ти гадаєш.

— А який він? — кип'ятився Макс. — Розкажи мені, Алісо. Який він?

— Він просто хоче допомогти мені. Як подяка за те, що було між нами.

— О боже... Добре, — заплющив очі Чорнов, щоб бути максимально об'єктивним. — Припустимо, все це правда. І він реально допоможе. Провідник виведе нас на той бік кордону. Що далі? Куди підемо? В нас не буде грошей, не буде паспортів. Потрібен план.

— Роберт уже все владнав.

— Він усе владнав? І що це означає?

— У Мексиці на нас чекатиме машина.

— Знову провідник? — засумнівався Макс.

— Ні, машина для нас. Вона буде заправлена. А у багажнику — гроші. Щоб нам вистачило для початку... Так ми зможемо купити житло. Може, навіть відкриємо якийсь бізнес. Магазинчик, наприклад, — фантазувала я, знизавши плечима. — Або кав'ярню при дорозі. Ресторанчик швидкого харчування… Ти любиш тако? 

— Тако?

— Його ж їдять у самій Мексиці? — задалася я безглуздим питанням. — Чи це просто фішка для туристів? Ти бував раніше у Мексиці? Вони їдять там тако взагалі?

— Пф... Ха-ха-ха... — розсмішила я Макса. — Ти смішна. 

— Ну то як? Тобі подобається ідея? 

— А ти вмієш готувати?

— Що?

— Тако іще треба готувати правильно, — пояснив мені Макс. — Місцеві заб'ють нас ногами, якщо ми знущатимемось над їхньою національною їжею. Тож... 

— Ха-ха-ха-ха! — просто розірвало мене раптово. — Боже, Макс... Ха-ха-ха-ха!

— Ти би спочатку рецепти почитала. Я впевнений, — не виходив із образу Чорнов, — там їх ціла купа.

— Ха-ха-ха-ха!

Я вже давно не сміялася так легко й невимушено. Між нами ніби була якась магія. Загадка стосунків крізь довгі роки і просто парадокс кохання.

— Є тако з часником, тако з перцем, тако з баклажанами... 

— Що, серйозно? Їх так багато? Я завжди думала, що рецепт один. Тако є тако, хіба ні?

— Є тако із родзинками, чорносливом, з огірками, з арахісом... — загинав він пальці.

Але я швидко зрозуміла, що він наді мною приколюється:

— Ні-ні-ні! Немає таких рецептів, ти мене розводиш! 

— Є, я їх усіх перепробував… 

— Ти брехун, Чорнов, — усміхнулася я і підійшла до нього, щоб потерти долоню об його колючу щоку. — Ти просто жартуєш. А я серйозно... 

— Хочеш у Мексику? — обійняв він мене за талію.

— А ти?

— З тобою я куди завгодно поїду. Хоч і на Північний полюс.

— На Північний полюс? — здивувалася я. — Ну ні.

— Чому?

— Там холодно, — говорила я відомі всім речі. — Там голодні білі ведмеді. І завжди лежить сніг. А я боюсь і ведмедів, і холоду. У мене постійно мерзнуть руки.

— Холодно в руки? — притиснув він мої долоні до голих, ще вологих після душу грудей. І я відчула, як пульсує його серце.

— Хах... — пробіг у мене мороз від забутих емоцій. 

— Гадаю, що твій Баттон пішов на це не з душевної доброти. Він хоче так убезпечити своє крісло. 

— В якому сенсі?

— Ти надто багато знаєш. Йому це невигідно. Ось він і запропонував тобі поїхати до Мексики. Щоб не боятися, що ти розкажеш усі секрети федералам. 

— Можливо, — кивнула я. 

— Він хоче забезпечити собі безкарність. От і задобрює тебе. Це прихований підкуп. Послуга в обмін на мовчання.

— Ну і нехай... Я готова покінчити з минулим і залишити його назавжди. Давай поїдемо разом і почнемо нове життя. Готуватимемо тако. Питимемо текілу. У барвистому сомбреро. З маракасами в руках... А згодом зможемо повернутись до штатів. Щоб... 

— Навіщо? — спитав Макс і поцілував мене в долоню. — Навіщо нам повертатись туди, де нас нічого вже не тримає? Що тут є такого, заради чого ти хотіла б повернутися, Лисеня?

Я розімкнула губи, щоб сказати йому, але... Одна справа репетирувати з порожнечею, і зовсім інша — сказати це йому в очі. Все виявилося куди складнішим, ніж я думала... І я знову забарилася.

— Так, ти маєш рацію. Поїдемо назавжди… Повертатися небезпечно.

— Якщо все вигорить, мала, я вже в штати ні ногою. Тут на мене чекає електричний стілець. Отже, краще померти, ніж потрапити тепер до рук правосуддя. Мене ніщо не змусить повернутись назад. Взагалі ніщо... І коли є шанс благополучно вибратися до Мексики, я готовий це зробити.