Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

Відчуваючи, як ніжно ковзають чоловічі пальці у мене між ніг, я буквально ціпенію, забуваючи, як дихати. До нього там до мене торкалася лише служниця, видаляючи волоски, щоб було гладенько, та Танрагос − грубо, боляче і гидко.

А те, що робить Аєдан, знову ні на що не схоже. Його дотики такі... дбайливі. І водночас впевнені. Пальці розсовують жіночу плоть, ковзають біля чутливого горбочка, змушуючи моє тіло тремтіти від незнайомих відчуттів, рухаються далі, і я тихо схлипую, відчуваючи, як гуркоче серце у вухах, коли він торкається входу… але не намагається ні натиснути, ні проникнути. Аєдан просто продовжує мене мити, неспішно та акуратно. Не переходячи ту невидиму межу, що відокремлює моє збентеження від паніки.

− Бачиш, це зовсім не страшно, − вдоволено усміхається він мені у скроню, продовжуючи бентежити такою непристойною турботою. − Вставай, Зайченя, треба змити мило.

І прибирає руку, дозволивши мені нарешті зітхнути з полегшенням і звести ноги, ховаючи те, чого він так безсоромно торкався щойно. Так, це виявилося не настільки страшно, як я боялася, та не неприємно, але страшенно незручно і незвично, і я скоро, напевно, на попіл згорю від збентеження.

Зі смішком демон простягає мені руки, щоб допомогти піднятися. Мені залишається лише слухняно прийняти його допомогу і, спираючись більше на здорову ногу, підвестися з води.

На цьому все це ніякове й сороміцьке купання, по суті, закінчується. Аєдан поливає мене теплою водою з ковша, проводячи долонями по шкірі, щоб змити піну, потім кидає на підлогу один з рушників, допомагає мені вибратися з балії й сам витирає, з явним задоволенням вивчаючи моє тіло руками та очима.

− Чи знаєш ти, наскільки красива, маленька? − запитує хрипко, загортаючи мене в чисте і сухе простирадло. − До твоїх витончених ніжок хочеться покласти весь світ.

– Моя краса ледь не коштувала мені життя… і душі, – знизую морозно плечима. − Це не те, що я можу вважати своєю чеснотою. І мені не потрібен весь світ, тільки можливість жити в ньому спокійно, вільно та в безпеці.

В очах демона спалахує дивний вогник, куточок його губ смикається в нечитаній усмішці, від якої по моїй шкірі знову табуном біжать мурашки.

– Це я тобі легко можу забезпечити. Як і багато іншого, – обіцяє Аєдан, накидаючи на мене ще одне простирадло і сповиваючи в нього, мало не з головою. Після чого підіймає на руки. − Ти погодилася повечеряти зі мною. Та й рану твою на нозі потрібно ретельніше обробити, тож ми зараз йдемо в мої покої. Нас ніхто, крім мого слуги, не побачить, тож можеш не лякатися і не тремтіти.

– А мої речі? − наважуюсь я висунути ніс з-під білого покриву тканини.

– Принесуть, якщо вони такі дорогі твоєму серцю, – хмикає його величність, прямуючи до дверей. – Для тебе вже приготували чисте.

У коридорі виявляється Ойзін, який явно очікує, коли ми вийдемо з купалень.

− Прибери тут усе як слід, − наказує Аєдан своєму слузі.

− Буде зроблено, ваша величність, − незворушно кланяється той, ніби для нього немає нічого дивного в тому, що його король виносить когось на руках із купальні для слуг.

А його величність разом зі мною крокує до службових сходів.

Попри запевнення Аєдана в тому, що нас ніхто не побачить, я все одно не можу не здригатися, щоразу, коли чую чиїсь голоси вдалині. І все більше кутаюсь у своє простирадло, ховаючи обличчя у демона на грудях і підтискаючи босі ноги. Йти нам доводиться довго, тож до того моменту, як його демонічність відкриває чергові двері, переступає поріг і, закривши їх назад, оголошує, що ми на місці, я встигаю буквально звернутися калачиком у нього на руках. А хтось мене ще сміливою називав. Боягузка і є.

− Ти зараз від страху, чи від холоду більше тремтиш? – цікавиться іронічно Аєдан, несучи мене кудись далі.

− І від того, і від іншого, − зізнаюся я і, зібравшись з духом, визираю з-під простирадла. Щоб виявити, що король дійсно приніс мене до просторих, багато оздоблених, але при цьому досить затишних і теплих покоїв.

І відсутність надлишку у декорі, і переважання темних відтінків в оббивці масивних меблів, і кудлаті сірі шкури на підлозі, і зброя на стінах, і зовсім не жіночні сюжети на вишитих гобеленах, що прикрашають стіни − все тут явно говорить про те, що покої це чоловічі. І хазяйські. З величезним ліжком під балдахіном, на яке мене і вкладає Аєдан, залишивши позаду вітальню і ще одні двері, що відокремлюють ту від спальні. Навіть не подумавши розвертати той кокон, у який сам мене замотав. Після чого прямує до невеликого столика біля вікна і відкриває маленьку різьблену скриньку, що стоїть там.

Незграбно поборсавшись, я абияк вибираюся з полону простирадл, щоправда, відразу ж загортаюсь назад, коли бачу, що демон уже знову йде до мене, тримаючи в руках маленьку баночку.

– Давай ногу, – наказує, сідаючи поряд на ліжко.

− Що це? – питаю тихо, простягаючи йому поранену ступню.

− Загоювальна мазь. Моя придворна віщунка дала з собою в дорогу. Сказала, що знадобиться. Навряд чи ця штука працює так само добре, як твоя магія, але до ранку зможеш спокійно наступати на стопу, – пояснює мені Аєдан, знімаючи кришечку та занурюючи палець у зеленуватий вміст баночки.

− Дякую. У вас є придворна віщунка? – з неприхованим здивуванням цікавлюсь я.

– Є. Справжня сварлива стара відьма. І я зараз не тільки про расу говорю, – хмикає його величність, втираючи прохолодну мазь у мою поранену п'яту. − Більш хитрої й пронозливої інтриганки, що обожнює пхати носа, куди не просять, просто неможливо придумати.

− Якщо вона вам настільки не подобається, то чому ви її не проженете? – питаю аби не морщитись від болю. Танрагос вже б стратив особу, що насмілилася його роздратувати, ким би вона не була.

− Познайомишся, зрозумієш, − зовсім вже весело повідомляє мені Аєдан, закінчивши з лікуванням і раптово цілуючи мою стопу. − Ти не голодна?

– Ні. Я на кухні поїла, – розгублено бурмочу я, відчуваючи, як він несподівано прихоплює губами мізинець у мене на нозі. − Що ви робите?