Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

- ДОСИТЬ! - кричу на неї, щоб зупинити, і нарешті, це виходить.

Вона опускає телевізор, сідає на диван, коли ми тільки встигли опинитися в іншій кімнаті? Після кинутого нею торшера, чи вази? Її страшно злити, такого я явно від неї не очікував, здавалось тихоня, а на ділі справжня дракониця, якщо її розізлити.

- Іди геть, - просить, ховаючи від мене обличчя.

Напевно, соромиться за свою дитячу поведінку?

- Ні, - відповідаю, сідаючи поруч.

Беру її за руку, вона навіть не виривається. Може, так само втомилася, як і я?

- Просто скажи, що сталось. Стане легше нам обом. Обіцяю.

Вона сміється, каже те, що я ніяк не очікував від неї почути:

- І до багатьох дуреп ти так підкочував?

Забирає свою руку, і я відчуваю, як звір роздирає мене зсередини. Ні, по-моєму теж нічого не виходить. Чому мене зв'язало саме з нею?! Вона неможливо дратує! Хапаю її та саджаю до себе на коліна, і начхати на її крики, лайку і спроби вирватися. Звір хоче цієї близькості, він хоче відчувати її запах постійно. А чого хочу я?

- Така вперта, - нахиляюся до її обличчя, - як і я.

Її щоки горять, мої теж. Ми думаємо про одне й те саме? Ні, навряд чи. Торкаюся її чола своїм, приємне відчуття, і при цьому досить інтригуючи. Я ніби на межі. Лише кілька сантиметрів до поцілунку, відчуваю обличчям її дихання. Ця близькість згубна, бажання звіра стає моїм, але я стримуюся.

- Ти коли-небудь здасися мені? - запитую, знаючи, що відповіді не хочу знати.

Тільки б не здалася, тільки б не закохалася, краще злість, краще ненавидіти, але не бачити її очі, затуманені бажанням. У вухах гуркотом чути стукіт її серця, за звичкою рахую удари, нахиляючись до її губ усе повільніше й повільніше. Її щоки горять, дихання збилося, все чекаю, коли вона мене зупинить. Хочу, щоб вона це зробила, але моя правильна дівчинка не зупиняє. Я зіпсував її, геть зіпсував, і, десь усередині, звірові це подобається.