Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

І, як я й сподівався, пролунав страшенний вибух.

Тільки не круг Ноуди, а круг нас. Мій Щит ледве вистояв. Нас відкинуло вбік уздовж містка, ми пробили скляну стіну палацу — і разом зі зливою друзок полетіли вниз, на ґанок, і далі, в пітьму садка з тропічними рослинами. Ми тяжко впали на землю. Щит лише почасти пом’якшив удар. Посох випав з наших рук, відлетів і впав на стежку.

Удар знову розділив нашу спільну свідомість; кілька секунд ми окремо існували в одній голові. Поки ми лежали й стогнали незалежно один від одного, з діри в скляній стіні випливло Гопкінсове тіло. Воно м’яко приземлилось на ґанок і спокійно, впевнено підійшло до нас.

— О, та це ж Мендрейк! — недбалим світським тоном промовив Фекварл. — Який ви впертий, юначе! Якби ви мали хоч дещицю розуму, то були б уже за сотню миль звідси. Що це вселилось у вас?

Якби він знав! Ми лежали на землі, відчайдушно намагаючись зібратись на силі. Наш зір помалу прояснився, а розум возз’єднався.

— Володар Ноуда, — провадив тим часом Фекварл, — зараз трохи роздратований і потребує лагідного поводження. І ви не поліпшите йому настрій, ужаливши його своєю цяцькою.

— Ужаливши?! — прохрипів Натаніель. — Та вона й сліду від нього не залишить!

— О, ви справді так думаєте? — Фекварлів голос був утомлений і насмішкуватий. — Ноуда могутніший, ніж ви гадаєте. Він жадає сили, він усотує її, наче губка. Погляньте, як він виріс! Вашим нападам він тільки зрадіє — це піде йому на користь. Ні, я дозволив би вам спробувати, але мене вже втомили ці непрохані вторгнення. Будь-що я зараз заберу цей посох собі, — він ліниво підняв руку. — Що ж, бувайте!

Натаніель уже роззявив рота, щоб заволати. Я його трохи випередив — із кращою метою:

— Привіт, Фекварле.

Рука здригнулась, так і не використавши свою вбивчу силу. Цятки блакитного світла здивовано спалахнули в Гопкінсових очах.

— Бартімеусе?!

— Так, це я. Той самий маленький джин.

— Але як… як…

Нарешті! Вперше за три тисячоліття я вразив своєю появою непорушну Фекварлову впевненість. Йому просто-таки відібрало мову:

— Як це може бути? Це жарт… химера… ілюзія?

— Ні. Це я. І я тут.

— Це неможливо!

— А хто ж іще може знати правду про смерть Чинґісхана? Про оте невеличке ґроно отруєного винограду, яке ми підсунули йому в шатро під самісіньким носом у його джинів?[105]

Фекварл моргнув, повагався:

— То, виходить… це все-таки ти…

— Так, давній мій друже, тепер моя черга влаштовувати сюрпризи. Я міг би ще згадати, що, поки ви з Ноудою тут бавитесь, більшу частину вашого війська вже перебито. Мною!

Говорячи це, я відчував, як совається Натаніель. Йому не хотілося безпорадно лежати на землі — природний інстинкт самозбереження змушував його піднятись на ноги. Я вгамував його однією-єдиною думкою: «Чекай».

— Зраднику! — Фекварл уже довго пробув у Гопкінсовому тілі — й тепер облизав губи цілком по-людськи. — Ця втрата не тривожить мене: в світі сила-силенна людей, а в Іншому Світі досить духів, щоб заселити їх усіх. Але ти… Вбивати власних родичів, захищати колишніх поневолювачів! Мені аж сутність вивертає від самої цієї думки! — він стиснув кулаки й майже заверещав від хвилювання: — Ми, Бартімеусе, не раз із тобою бились, але завжди — з волі випадку, через забаганки наших господарів. А тепер, коли ми самі нарешті стали господарями — і нам слід було б разом святкувати перемогу, ти коїш цю нечувану зраду! І це ти — сам Сакр аль-Джині! Чим ти можеш виправдатись?!

— Це я зрадник?! — спочатку я лише підтримував розмову, чекаючи на відновлення наших сил після падіння, але останні слова надто вже зачепили мене. Мій голос залунав, як стародавній бойовий клич, що колись відлунював у соснових лісах і змушував індіанські племена ховатись по своїх вігвамах. — Це ти навіки відцурався Іншого Світу! Хто тут зрадник, як не ти — ти, що покинув свій дім і під’юдив інших духів так само його покинути?! Заради чого — того, щоб заселитися до цих лантухів з кістками?! Що вам можуть дати ці злощасні, вбогі тіла?!

— Помсту! — прошепотів Фекварл. — Відтепер наш господар — це помста! Вона утримує нас у цьому світі. Вона дарує нам мету!

— «Мета» — поняття людське, — спокійно відповів я. — Раніше ми не потребували жодної мети. Це твоє тіло… воно тепер — не просто подоба, еге ж? Не просто перепона проти болю? Це те, на що ти швидко перетворюєшся!

Вогонь у Фекварлових очах гнівно спалахнув, тоді раптово потьмянів і згас.

— Можливо, Бартімеусе, можливо… — відповів він тихим, сумним голосом, мимохідь обсмикуючи пожмаканий піджак. — Між нами кажучи, я мушу зізнатися, що мені не дуже зручно в цьому тілі — і цього я не передбачив. Це не схоже на колишній гострий біль. Це радше тупий, набридливий лоскіт, внутрішня порожнеча, яку не можуть заповнити жодні вбивства. Принаймні поки що… — він невесело посміхнувся. — Та все ж таки я пробуватиму.

— Ця порожнеча, — зауважив я, — це те, що ти втратив. Зв’язок з Іншим Світом.

Фекварл вирячився на мене. Якусь хвилину він мовчав.

— Якщо це правда, — важко вимовив він, — то ти так само втратив його. Ти такий самий загарбник, як і я, Бартімеусе. Ти так само обманом заселився до тіла цього юного чарівника. Навіщо ж ти це зробив, якщо воно такне до вподоби тобі?

— Бо я маю вихід, — пояснив я. — Я своїх мостів не спалив.

Блискучі очі спантеличено примружились:

— Тобто як?..

— Чарівник заселив мене в своє тіло. Чарівник мене звідси й випустить.

— Але ж його мозок…

— Мозок цілий. Я ділю його з чарівником. Хоча це, щиро кажучи, й непросто. Не такий уже він і великий, цей мозок.

— Так, це правда, — підтвердив Натаніель. — Ми працюємо разом.

Якщо перші мої слова здивували Фекварла, то тепер він був просто-таки приголомшений. Така можливість навіть не спадала йому на думку.

— Людина зберігає свій розум? — пробурмотів він. — Хто ж із вас тоді господар? Хто ким керує?

— Ніхто, — відповів я.

— Ми рівноправні, — підтвердив Натаніель.

Фекварл хитнув головою, ніби в захваті.

— Дивовижно, — зауважив він. — Просто нечувана химера. Хоч і не єдина: ти, Бартімеусе, колись частенько розводився про того вилупка з Александрії… Він би це схвалив, еге ж? — Він легенько вишкірився. — Скажи-но мені: а тебе не ганьбить такий близький зв’язок?

— Аж ніяк, — відповів я. — Він не ближчий за твій, і до того ж тимчасовий. Я збираюсь повернутися додому.

— Та невже? І чого ж ти так вирішив?

Фекварл махнув