Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

За час  облоги Кза  зовсім схуд,  споганів. Чорні віспинки робили його   обличчя схожим на  старе   потемніле решето. В очах  — шал.  Ще  б пак!  Сподівався пройти усю  Сіверську землю, а застряв під Путивлем! Яка  ганьба!  Кончак дізнається  — засміє! Прокляття!

Він  уже пронюхав, що  в Путивлі знаходиться сім’я  князя  Ігоря — княгиня  Ярославна з  дітьми, і  поклявся захопити город, чого  б це  не  коштувало. Захопити сім’ю  Ігоря! Ото  була  б  здобич! За  сім’ю   Ігор   розкошелився б,  віддав би  все,  що  має!  Піде  голий по  Русі,  з протягнутою рукою, як   старець,  —  тільки  б  визволити  свою ладу   з  малими дітьми!   Ото  була  б  радість для  старого серця — справжня помста за  давню перемогу Ігоревого старшого брата  Олега над  його   ордою, коли  ханські жінки з  дітьми потрапили у ворожий полон!

Він  підхопився з похідного ложа  і вискочив із шатра — загукав охоронцям:

— Всіх  беїв  до мене! Зібралися беї.

Кза  показав камчею на  вали  Путивля:

— Там,  за ними княгиня Ярославна, жона  Ігоря, з дітьми! Як  її взяти? Хто  скаже?

Беї  підняли голови, почали чухати  потилиці.

— Чого  мовчите?  —  розізлився  Кза.  —  Думайте!  Говоріть!

— Краще нам  Ігореву волость пограбувати, ніж тут скласти голови, — насмілився порушити мовчанку один, явно із згоди останніх. — Залишимо Путивль. Спалимо села  дотла, все  там  заберемо!

Кза  аж підскочив — побагровів.

— Дурна твоя   рада!  Села ми  й  так  попалимо! Тепер я бачу,  що  ви  не  воїни, а  тупиці, нерозумні барани! Завтра вранці всі  на  приступ! Заготовте довгі  штурмові драбини, бойові сокири, наточіть шаблі, кожному воїну, хто лізтиме на  вал,  пообіцяйте подвійну винагороду! Ситніше погодуйте людей, щоб  веселіші були!  І — на  приступ! Ми  повинні взяти цей  город!

— Як?  — вирвалось у когось.

Кза  повернувся лицем до Путивля, ткнув камчею в тому напрямі.

— Ми   обдуримо  Володимира  Галицького! Ось   ви   бачите   —  перед вами ворота. Їх  так  просто не  взяти!   Міцні!  І все  ж  ми  почнемо приступ саме  тут! Хай  Володимир думає, що  половці саме  тут  хочуть  прорватися, сюди  стягне  всі  свої   сили. А  ми  вночі таємно  зосередимо всі  свої кращі  сили  у  яру,   що   відділяє  Путивль  від   гори   Перуна!  — Він  камчею показав направо. — Там,  недалеко від валу,   під   захистом  дерев   та   кущів,  діждемося потрібної хвилини  —  і кинемось  на   приступ!  У  Володимира  там людей  буде   мало   —  ми   швидко  зімнемо  їх  і  ввірвемося в город!   Ви  зрозуміли?

— Ойє, ойє, — закивали головами беї.

— Тоді  ідіть  — готуйте все,  як  я сказав!

2

Путивль перед світанком уже  був  у русі,  як  мурашник. На  майдані горіли багаття — жінки у великих казанах варили  куліш, годували воїнів, дітей  та стариків, а потім у спорожнілі казани наливали по  вінця води  — гріли  окріп, щоб з  валів лити на  голови ворогам, коли підуть на  приступ. Повсюди стояв незатихаючий гомін: перекликалась сторожа на валах  та жінки біля  багать, стогнали чи марили поранені, ревла напівголодна худоба  у нашвидкуруч збитих стійлах, чулися короткі, ділові  накази старшин.

Володимир Ярославич стояв на дзвіниці, і той гомін, той тривожний гул,  що  долітав знизу, із оточеної ворогом фортеці, холодив йому серце. Що станеться з  тими людьми, з сестрою Ярославною,  її  дітьми,  якщо  ворог вдереться сюди?

Смерть від  шабель половецьких? Загибель у вогні? Чи ненависний полон?

Страху не  відчував, тільки давив тягар  відповідальності за  всіх,  хто  зібрався тут і довірився йому. Як  їх урятувати?

В  половецькому таборі теж  горіли вогні, іржали коні, темніли  закіптюжені  казани,  бродили  поодинокі  воїни. І ніщо не  віщувало близького приступу. Однак і ніяких ознак  зняття облоги не  було.

Невже Кза  надумав уморити обложених голодом?

Знизу по  крутих східцях хтось  піднімався. Чути  неспішні кроки. Володимир глянув у темний отвір  дверей — сестра Євфросинія.

— Ху, як високо! Важко сюди  підніматись, — усміхнулася  вона братові блідою усмішкою.

— Так  чого  ж  піднімалась? Краще б  сиділа біля  дітей.

— Не  сидиться. Хочу  знати, що  затіває проклятий Кза.

— Нічого не  затіває. Або  робить вигляд, що  не  затіває. І це мене  більше всього непокоїть — чи не приготував якоїсь хитрої каверзи?

Ярославна запитально-стривожено глянула на  брата.

— Володю, скажи мені  прямо — утримається Путивль, чи  всі  наші зусилля марні?

Володимир Ярославич обняв сестру за  плечі, підвів до вікна дзвіниці і показав рукою на щільний і міцний частокіл по  валу,  на  високі вежі  з бійницями, на  тверді  зосереджені обличчя лучників, що  стояли там,  і впевнено сказав:

— Не  бійся!  Путивля Кза  приступом не  візьме!  Хіба  що голодом заморить, але  для  цього йому  доведеться тримати нас  в облозі місяців два  або  й більше!

— У нас  харчів  усього на  місяць...

— Підтягнемо животи — і два  місяці продержимось... Ярославна зітхнула.

— Важко нам  буде і головне — нізвідки допомоги ждати. Київ далеко, а  Ярослав Чернігівський такий боягузливий, що  навряд чи  приведе сюди  військо.

— Будемо  сподіватися  на  свої   сили. Ми   не  в  полі,  а в  городі.  А  тут  і  стіни  допомагають. Поки  я  живий,  ні тебе,   сестричко,  ні  дітей   твоїх   в  обиду   не   дам.   А  якщо загину...

Він раптом обірвав мову  і почав пильно приглядатися до густої  листви могутнього дуба,  що  стояв над  яром.

— Що  там,  Володю? — відчувши тривогу брата, стривожилась Ярославна.

— Див  половецький, — прошептав Володимир. — Стежить за Путивлем з вершини дуба. Еге-ге, та він там не один, унизу теж  колихнулись верховіття кущів... От  знову! Там хтось  ховається! Та не  один!  Ніби й вітру  немає, а кущі  ворушаться. З чого  б це?  З якою метою Кза  послав туди  своїх людей?

Його  роздуми  перервав  схвильований  скрик  Ярославни:

— Володю, поглянь! Половці на  приступ пішли! Штурмуватимуть ворота!

Володимир оглянувся. І в нього похололо під серцем: до воріт  справді поспішало кілька сотень кочовиків з довгими штурмовими драбинами в руках.  Отже, Кза  наважився-таки на  четвертий приступ на  фортецю.

— Бий на  сполох!  — наказав він  дзвонарю і взяв  сестру за руку.  — А ти,  сестронько, йди  до дітей, бо мені  треба  на забороло.