Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Наступного ранку все місто гуділо новинами про Пітера, Віолетта застала їх аж в госпіталі, щойно прийшла на роботу. 

Кожен, хто проходив повз, зупинявся, щоб перекинутися шепотом із колегою, і всі говорили про одне: «Пітера знайшли непритомним під воротами міського суду».

– У нього в кишені була записка, – шепотіли на кожному кроці. – Ось хто вбив Врунґільду. Уявляєте?

Віолетта завмерла, притискаючи папку до грудей. Їй здавалося, що серце вибухне від тривоги. Вона не могла в це повірити. Не хотіла вірити і не розуміла, що відбувається. Як Пітер міг бути причетний – не збагнути.

Удень вона вже не могла працювати, і коли дійшла до дому, відчуття тривоги тільки посилилося, Віолетта відчинила двері й одразу почула голос матері:

– Віолетто! – Жозефіна стояла у вітальні, стискаючи газету в руках.

Віолетта впізнала заголовок одразу, що був на перших шпальтах, і Жозефіна трясла газетою, її очі блищали від люті.

– Це все через нього, я певна! Все закрутилося навколо Аларіона! – вона майже кричала. – Я попереджала тебе! Попереджала! Але ти знову потягнулася до нього! І тепер що? Що далі?! Тут пишуть: пам’ять Пітера, наче сито, але спогад про вбивство жінки знайшли, але мотивів – ні. Аларіон стер його спогади, як і твої! Бо між зникнення Пітера і його появою під воротами суду минула лиш година. Ніхто, крім Аларіона, не здатен чистити голови так швидко. Тут про це теж пишуть – слід магії зниклого короля відчули в покинутому місті…

– Мамо, я не знаю, що відбувається і що він робить… – Віолетта обхопила себе руками, намагаючись заспокоїтися.

– Не знаєш? – Жозефіна гірко засміялася. – Я починаю його боятися. Він добрий до тебе, добрий з Лолою, але що він зробив з Пітером… це жахливо… 

– Але ж знайшов вбивцю… 

– Та яки не він, та жінка й не померла б… куди не ступить – одне лихо.

Жозефіна кинула газету на стіл і підійшла до Лоли, яка спокійно сиділа на підлозі з іграшкою в руках, жінка нахилилася, взяла її на руки і рішуче сказала:

– Я заберу її.

Віолетта різко підняла голову:

– Що?!

– Вона поїде до свого діда, познайомиться. Вона буде в безпеці. Я не залишу дитину тут, поки ти граєш у дорослі ігри з цим… з цим чоловіком!

– Мамо, будь ласка… – голос Віолетти зірвався на шепіт, вона зробила крок уперед, але Жозефіна вже тримала Лолу на руках, міцно притискаючи її до себе.

– Я не дам тобі наражати її на небезпеку. І не сперечайся зі мною, Віолетто, бо я зроблю так, що ти не зможеш вийти з цього дому.

– Мамо…

– Лола познайомиться зі своїм дідом, все буде чудово в неї, – голос Жозефіни став холодним. – І я подбаю про те, щоб вона була далеко від усього цього.

Віолетта зробила крок уперед, але Жозефіна вже йшла до шафи, зарати дитячі речі. Лола не плакала – лише здивовано дивилася на матір.

Віолетта стисла руки в кулаки, але сльози вже текли по її обличчю. Вона повернулася до вікна, щоб Лола не побачила її плачу.