Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

Тео подолав половину відстані між правим узбіччям і жовтою розділювальною смугою, коли я нарешті струснув заціпеніння. Заволавши:

— ТЕО! — я метнувся до сина.

Хлопчак навіть не поглянув у мій бік. В останню мить — гаряче дихання гігантської машини вже лоскотало мені спину — я вистрибнув уперед, у польоті витягнувшись, неначе кішка. Якимось дивом мені пощастило схопити Тео за ступню. Ще до приземлення я відчайдушно смикнув руку на себе. Потім упав — повітря з глухуватим «кхе!» вихопилося з легень, — важко вдарився грудьми об асфальт, а тоді, вивертаючись із-під вищиреного сріблястого капота, перекинув Тео через себе. Хлопчак, розчепіривши ручки, промайнув наді мною, гепнувся на підстилку з висушених сонцем ялинових гілок, перекотився через голову та розпростерся за півтора метра від дороги. Вантажівка обдала мене жаром і пригорщею дрібних камінців, а потому, не припиняючи оскаженіло сигналити, вискочила на бетонний міст і невдовзі щезла з поля зору.

Я сів. Потираючи долонею ребра, хапнув ротом повітря й закричав:

— ЩО ТИ ТВОРИШ?!!

Малюк, важко дихаючи, скрючився неподалік моїх ніг. Я навкарачки підповз до нього — погляд скляний, маленькі пальці шкрябають землю, — взявши під пахви, поставив на ноги й струсонув.

— ТЕО, БЛЯХА! ЩО З ТОБОЮ ТАКЕ? — серце несамовито бухало.

Малюк на моїх руках обвис, як ганчір’яна лялька. На мої очі навернулися сльози. Я пригорнув хлопчака, проте тут-таки відсторонився. Дещо пригадав. Дещо таке, що, чорт забирай, мав би зрозуміти ще три дні тому. У ту мить на мене раптом зійшло прозріння — я пов’язав вантажівку, ніж у кухні та — найважливіше — запит про фенол. Оглушений і переляканий, я стискав худенькі плечі Тео й добрі півхвилини безпорадно кліпав, відмовляючись вірити в те, що осягнув.

— Не може бути, Господи, не роби цього, не треба…

Тео неголосно запхинькав і спробував випручатись:

— Тату, мені боляче.

Я відпустив плечі й схопив малого за руку. Мене колотило, від жаху ледь не клацали зуби, та я вирішив так просто не здаватися. Стрімко випростався й роззирнувся. Дорога була порожньою. Тримаючи сина за руку, перетягнув його на інший бік шосе, після чого навпростець через ліс поволік до котеджу. Дорогою Тео почав рюмсати, проте я не зважав. Тричі він спотикався, виснучи на руці, й жодного разу я не зупинявся. Ривком ставив малого на ноги та продовжував дертися крізь ліс.

За кілька хвилин ми вибігли до будинку з боку басейна. Я вихором пролетів через веранду, розчахнув двері й увалився до вітальні. Краплини поту стікали з-під пахв, по спині та шиї. Всадовивши сина на диван, хрипко наказав:

— Сиди тут, — і метнувся до кухні.

Тео, перелякано затуливши обличчя долоньками, плакав. Я подумки відмежувався від нього. Кинувся до шафок, узявся одну за одною висовувати шухляди. «Де? Де? Ну де він? — похапцем перебирав ложки, виделки, ножі, рулони пакувальної фольги, коробочки з серветками, пакетики зі спеціями, відкривачки для пива та вина, інший кухонний мотлох. — Ні, не тут». Тоді задер голову й заходився по черзі відчиняти дверцята горішніх шафок, поки за однією з них не знайшов те, що шукав. Я узяв із полиці принесений Лізою Торнтон спрей від ангіни й підніс до очей етикетку. На ній було намальовано дві вишні, а вище йшов напис:

Chloraseptic®

Sore Throat Spray

Cherry

6-ounce[89]

Я перевернув пляшечку й ледве стримав розлючений зойк.

Drug Facts

Active ingredient

Phenol 1.4 %…………………..Oral Anesthetic[90]

Тео припинив плакати. Я озирнувся на нього з кухні. Хлопчак, дуже згорбившись, сидів на дивані. Скривившись від натуги, я зірвав із пластикової пляшечки білий розприскувач, вилив її вміст у мийку, після чого ретельно змив червоні краплі з металевої раковини.

Перед тим як викинути пляшку до смітника, ще раз уважно пробіг очима етикетку. Шукав, чи не зазначено де-небудь масу в грамах, а не в унціях, проте марно. Витерши руки, я видобув із кишені смартфон, запустив додаток для конвертації одиниць вимірювання та незабаром дізнався, що 6 унцій — це приблизно 170 грамів. Потому перемкнувся на калькулятор і перемножив 170 × 0,014. Отримав 2,38. Тобто одна пляшка вишневого спрею Chloraseptic містить 2,38 грама фенолу — більше ніж достатньо, щоб убити п’ятирічного хлопчика. Теодору потрібно було залпом випити чверть пляшки для того, щоб…

Я здригнувся — страшно навіть думати про таке, — підняв голову та поглянув на сина. Швидко підійшов, опустився на підлогу, заговорив:

— Тео, не слухай його. Він обманює! Він зробить тобі боляче, чуєш? Хай там що він казатиме, не слухайся його!

Малюк дивився на мене й безгучно плакав. Одна за одною його щоками збігали великі сльозини.

Чому Даймонд не скористався спреєм? Можливо, вирішив, що цей спосіб ненадійний: Тео міг виблювати випите (спреї навмисно випускають із солодкавим, нудотним присмаком, щоб не можна було випити багато). Можливо, Тео не вдалося зірвати з пляшки кришку — для п’ятирічного малюка це не так просто, — а виприскувати на себе чверть пляшечки було б вершиною дурості. Хоча, як на мене, основну роль відіграло інше. Даймонд усвідомлював: для того щоб примусити організм порішити себе, потрібен повний над ним контроль. А повного контролю він не мав. Тому й силкувався дібрати щось більш дієве та вивірене, ніж перерізати сонну артерію чи труїтися фенолом, як, наприклад, кинутися під вантажівку.

— Тео, це сон, — я стискав руками його ніжки, — він несправжній, Даймонда чи, як ти на нього кажеш, Аймонта не існує, розумієш?!

Хлопчак кивнув. Великі очі блищали від вологи.

— Він не завдасть тобі шкоди, якщо ти сам не дозволиш!

Тео схлипнув і почав тихо підвивати. У мене защеміло в грудях.

— Комашко, не бійся, я не дам тебе скривдити, просто не слухай його, а я щось придумаю, — я притиснувся лицем до його грудей, — ми вигадаємо щось, щоб він більше не приходив, обіцяю тобі…

Малюк не заспокоювався. Кілька секунд я дослухався до калатання його серця, а потім