Читати книгу - "Чвара королів"

вихвалялися надто гучно, як на її смак. Сини князя Вілума Йосуа та Еліас гаряче сперечалися, хто перший видереться на мури Король-Берега. Князь Варнер гойдав на коліні служницю і слинявив їй шию, водночас ковзаючи рукою в пазуху. Гвияр Зелений затямив собі в голову, що буцімто вміє співати, схопив арфу і почав її мучити, водночас голосячи щось там про «зав’язати левові хвоста», подекуди навіть з римою. Пан Марк Мулендор приніс на бенкет чорно-білу мавпу і годував її шматками з власної миски, а пан Тантон з Фосовеїв червоного яблука видерся на стіл і присягнувся вбити Сандора Клегана у двобої. Але його шляхетна обітниця викликала б до себе більше поваги, якби пан Тантон, проказуючи її, не стояв однією ногою в макітрі з юшкою.

Вершина дурощів була досягнута, коли до палати вбіг пухкий блазень у пофарбованому під золото бляшаному обладунку, з повстяною левовою головою на плечах, і почав ганяти навколо стола карлика, лупцюючи його по голові міхуром і вимахуючи іграшковим визолоченим мечем. Зрештою король Ренлі змушений був спитати, навіщо він переслідує власного брата.

— Та я ж, перепрошую вашу милість — Карлоріз, — відповів блазень.

— Ти Крулеріз, а не Карлоріз, дурна твоя голова! — вигукнув Ренлі, й палата загриміла реготом.

Князь Рябин коло неї не брав участі у загальних веселощах.

— Вони всі такі молоді, — зазначив він.

То була щира правда. Коли Роберт убив принца Раегара на Тризубі, Лицар Квітів, мабуть, не справив ще й других іменин. Та й загалом у палаті було небагато старших за нього. Під час Погрому Король-Берега вони ще смоктали мамчину цицьку, а коли Балон Грейджой знуртував Залізні острови, бігали зовсім хлопчаками. «Жоден не нюхав крові на війні» — думала Кетлін, спостерігаючи, як князь Брис піддражнює пана Робара пожонглювати вервечкою кинджалів. — «То все для них гра, той самий турнір, тільки що трохи більший. Вони бачать лишень майбутню славу, почесті та здобич. Вони просто хлопчики, п’яні від пісень та казок. І як усі хлопчики, гадають, що житимуть вічно.»

— На війні вони швидко постарішають, — мовила Кетлін, — як постарішали ми.

Вона була ще юною дівчиною, коли Роберт, Нед та Джон Арин підняли корогви на бій проти Аериса Таргарієна, але до кінця тієї війни стала жінкою і матір’ю.

— Мені їх шкода.

— Чому б це? — запитав князь Рябин. — Погляньте лишень на них. Такі молоді, такі дужі, повні життя та сміху. А до того ж хіті — надто багато, щоб дати їй ради. Цієї ночі буде нагуляно багато нових байстрюків, це я вам обіцяю. То чого жалітися?

— Бо все те триватиме недовго, — зі скорботою відповіла Кетлін. — Бо всі вони — лицарі літа, а насувається зима.

— Ви помиляєтеся, пані Кетлін. — Брієнна роздивлялася її очима такими ж блакитними, як її обладунок. — На таких, як ми, зима не насунеться. Якщо ми загинемо у битві, про нас заспівають співці, а в піснях у них царює вічне літо. У піснях всі лицарі шляхетні та відважні, всі діви — прегарні, а в небі завжди сяє сонце.

«Зима насувається на всіх нас» — подумала Кетлін. — «До мене вона прийшла, коли помер Нед. І по тебе вона теж прийде, ще й скоріше, ніж ти гадаєш.» Але не знайшла сили сказати це вголос.

Врятував її король власною особою.

— Пані Кетлін, — покликав Ренлі зі свого престолу. — Маю бажання подихати повітрям. Чи не буде ваша ласка прогулятися зі мною?

Кетлін негайно підвелася.

— Матиму за честь.

Брієнна також прожогом скочила на ноги.

— Ваша милосте, дайте мені хвильку вдягти броню. Вам не слід виходити без збройного супроводу.

Король Ренлі всміхнувся.

— Якщо я не можу почуватися безпечно посеред замку князя Крестава, оточений власним військом, то один зайвий меч навряд чи мене врятує… навіть твій меч, Брієнно. Сідай та попоїж. Якщо я матиму в тобі потребу, то пришлю гінця.

Його слова, здавалося, вдарили дівчину сильніше за ті мечі та сокири, яких вона скуштувала удень.

— Воля ваша, милостивий володарю, — відповіла вона, опустивши очі долу.

Ренлі узяв Кетлін під руку та вивів з палати повз вартового, що був зігнувся й закуняв, але випростався так хутко, що трохи списа не впустив. Ренлі ляснув небораку по плечі й перетворив його недбалість на жарт.

— Прошу сюди, ласкава пані.

Король провів її крізь низькі двері до башти зі сходами. Видираючись нагору, він розпочав розмову.

— А чи раптом немає поруч з вашим сином у Водоплині пана Барістана Селмі?

— Ні, — відповіла вона, здивувавшись. — Хіба він вже не служить Джофрі? Він же був Регіментарем його Королегвардії.

Ренлі хитнув головою.

— Ланістери збрехнули йому, що він застарий для служби, і віддали його корзно Хортові. Я чув, що він виїхав з Король-Берега і присягнувся стати до служби єдиному істинному королеві. Корзно, яке сьогодні попрохала Брієнна, я тримав саме для Селмі, сподіваючись, що він принесе свого меча на службу мені. Коли ж він не з’явився до Вирію, то я вирішив, що він міг податися до Водоплину.

— Ні, ми його в себе не бачили.

— Так, він вже немолодий. Але гідний лицар. Сподіваюся, йому не зашкодили. Ті Ланістери геть здуріли.

Вони подолали ще кілька сходинок.

— У ніч Робертової смерті я запропонував вашому чоловікові сотню мечів і наполягав, щоб він узяв Джофрі під свою владу. Якби він послухав, то сьогодні правив би як намісник на державі, і мені не було б потреби вимагати престол собі.

— А Нед вам відмовив. — Вона не питала, бо зрозуміла й так.

— Він, бачте, присягнувся захищати Робертових дітей, — знизав плечима Ренлі. — Мені бракувало сили, щоб діяти самому, тож коли князь Едард дав мені одкоша, я мусив тільки тікати. А якби лишився, то навряд чи королева дозволила б мені довго зажитися на світі після брата.

«Якби ти лишився і підтримав Неда, він міг би зараз жити» — майнула в Кетлін гірка думка.

— Мені ваш чоловік був до вподоби, пані. Вірний друг Робертові, так, але ж… нікого не слухав, ні перед ким не схилявся. Ось я вам зараз дещо покажу.

Вони дісталися верхівки сходового колодязя. Ренлі штовхнув дерев’яні двері, й обоє вийшли на дах.

Невеличкий замок князя Крестава не мав дуже високих башт, але країна навколо