Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

— «Шукайте в найближчих розетках вашої квартири! За кожним третім несправним тумблером — подарунок саме для вас!» Смерть ховалася у пакеті з горішками, у шматку стейка, у наступній пачці цигарок. Оз завжди був поруч, перевіряв усі переходи між світом живих і потойбіччям. Брудна голка, отруйний жук, обірваний дріт під напругою, лісова пожежа. Скейти, які виносили дітей на жваві перехрестя. Коли ти йдеш прийняти душ — Оз з тобою. Приймай душ з другом. Коли ти сідаєш на літак, Оз бере твої квитки. Він у воді, яку ти п’єш, він у їжі, яку ти споживаєш. Хто там? — питаєш ти у пітьми, коли ти сам або наляканий. І у відповідь ти чуєш його голос: «Не бійся! Це всього лишень я. Здоров! Як ся маєш? Тримай рак кісток, неробо. Мені так скода, Цярлі, вибацяй[162]! Сепсис! Лейкемія! Атеросклероз! Коронарний тромбоз! Енцефаліт! Остеомієліт! Гей-гай, ану давай! Нарик з ножем під дверима. Телефон, що дзвонить посеред ночі. Криваве місиво на дорогах Північної Кароліни — подається під ароматним соусом з акумуляторної кислоти. Жмені таблеток! Жуй їх усі! Давай! Ах, ці чарівні сині смужки на нігтях задушених — це твій мозок з останніх сил боровся за життя, висмоктуючи з тіла весь кисень, який залишився, навіть той, що ховався під нігтями. Гей, народе, мене звуть Оз, Вевикий і Гвізний, але ви, якщо хочете, можете кликати мене просто Оз. Ми ж бо тепер друзяки до гробової дошки. Тільки заждіть хвилинку, я шандарахну по вас хронічною серцевою недостатністю, тромбом у мозок. Давайте далі, можете глянути: жінка з тазовим передлежанням. Тисячі вибачень! Мушу відкланятись! Мені ще треба надиміти в Омасі».

І цей голос, що кричить: «Я люблю тебе, Тигра! Я люблю тебе! Я вірю в тебе, Тигра! Я завжди любитиму тебе та віритиму в тебе, і я завжди залишатимусь юною. В моєму серці навіки зостанеться тільки Оз, Вевикий і Гвізний, цей милий дурисвіт з Небраски.»

Ми кружлятимемо… Я та мій син… бо основа всього цього — не війни чи секс, а лише хвора, благородна, безнадійна війна з Озом, Вевиким і Гвізним. Я та мій син, у нашому фургончику під ясним небом Флориди; ми їдемо. Червоний ліхтар надійно прикрито, але якщо знадобиться, то він тут… і ніхто, крім нас, не знає, що він знадобиться. Адже людське серце твердіше за камінь. Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того…

З такими неспокійними, бляклими думками Луїс Крід засинав, поступово втрачаючи зв’язок з будь-якою реальністю, аж доки втома та виснаження не затягнули його у позбавлене сновидінь чорне провалля.

Якраз перед тим, як перші промені світанку торкнулися неба, на сходах зашурхотіли кроки. Вони були повільними та незграбними, однак цілеспрямованими. У темряві коридору рухалася тінь. Вона принесла з собою сморід. З’явилися білі руки, пролунало клацання, і чорний саквояж біля ліжка було відкрито.

Тихе дзвякання предметів, які пересували з місця на місце.

Руки шукали, без жодного інтересу відставляючи ліки, ампули, шприци. Нарешті вони знайшли дещо та витягли це. У непевному ранньому світлі блиснуло срібло.

Розмите щось вийшло з кімнати.

Частина 3

Оз, Вевикий і Гвізний

Ісус же, розжалобившись в серці своєму, підійшов до гробу. Була ж то печера і камінь налягав на вхід. Промовляє Ісус: «Відкотіть цього каменя!»

Марта говорить до Нього: «Господи, він вже гнити почав, — бо чотири дні вже як помер він…»

Помолившись трохи, Ісус гучним закричав голосом: «Лазарю, вийди сюди!»

І вийшов померлий, по руках і ногах обв’язаний пасами, а обличчя у нього було перев’язане хусткою…

Ісус каже до них: «Розв’яжіть його та й пустіть, щоб ходив…»

Євангеліє від св. Івана (переказ)

— Я лише щойно подумала про це, — скрикнула вона в істериці. — Чому я не подумала про це раніше? Чому ти не подумав про це раніше?

— Не подумав про що? — спитав він.

— Інші два бажання, — швидко відповіла вона. — Ми ж використали тільки одне.

— Хіба цього було не досить? — розлючено відрізав він.

— Ні, — закричала вона, тріумфуючи. — У нас є іще одне бажання. Скоріше спустися вниз, візьми лапку і побажай, аби наш хлопчик знову жив.

В. В. Джейкобс «Мавп’яча лапка»

58

Здригнувшись, Джад Крендал прокинувся і ледь не впав з крісла. Він гадки не мав, як довго проспав: п’ятнадцять хвилин чи три години. Старий глянув на годинник і побачив, що було п’ять хвилин на шосту. Йому здавалося, що все в кімнаті невловимо змінилося, і голка пекучого болю пронизувала його спину від спання на кріслі.

«Ох, дурний стариган, дивись, що ти накоїв!»

Але він знав — знав у глибині свого серця, — що це не його провина. Він не просто заснув на варті. Його заколисали.

Ця думка налякала його, та дещо налякало його ще більше: чому він прокинувся? Йому здавалося, що пробудженню передував якийсь звук, якийсь…

Джад затримав дихання, прислухаючись до тихого стуку власного серця.

Був якийсь звук — не той, що розбудив його, але інший. Легке скрипіння дверних завіс.

Джад знав кожен звук у цьому будинку — де скрипнула мостина, яка сходинка скреготить, де саме виспівує вітер у ринві такими холодними ночами, як вчорашня. Він чудово знав цей звук. То відчинилися важкі вхідні двері між ґанком та передпокоєм. І разом з цим його мозок пригадав той, інший звук, який розбудив Джада. Це було скрипіння пружини дверцят, які вели з ґанку на вулицю.

— Луїсе? — покликав він без особливої надії. Луїса там не було. Що б там не ховалося, воно було послано покарати старого за його гординю та марнославство.

Кроки повільно рухалися з передпокою до вітальні.

— Луїсе? — знову спробував гукнути він, та з його горла вирвався лише здавлений хрип — усе заполонив запах чогось, що прийшло в його дім на краю ночі. Це був брудний, низинний запах — так смердить ядуче гниловоддя.

У мороці Джад міг роздивитися великі обриси — шафу Норми, кухонний буфет, високий комод, — та жодних деталей. Він спробував зіп’ястися на обважнілі ноги, та його мозок волав, що потрібно більше часу, що він надто старий, аби знову зустрітися з цим. Зустріч з Тіммі Бетерманом була жахливою, а Джад у ті дні був ще молодим.

Двері розчинилися і пустили всередину тіні. Одна з них була куди щільнішою за інші.

Милий Боже, цей сморід.

Тихе човгання у темряві.

— Ґейдже? — Джад врешті став на ноги. Краєм ока він бачив