Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

рада була знову побачити Мілісент. «Зараз вона у Гроуві, – писала вона, – але частенько приїздить, щоб побачити мене. Містер Гатерслі витрачає багато свого часу, сидячи біля Артурового ліжка. Він виявляє неабияке співчуття до свого нещасного друга і хоче втішити його, та це, на жаль, неможливо. Часом він намагається жартувати з хворим, часом намагається підбадьорити його розмовами про давні часи, й це то відволікає містера Гантингтона від сумних думок, то завдає йому ще дужчого відчаю. В таких випадках Гатерслі почувається спантеличеним і не знає, що казати, хіба що пропонує погукати священика. Та Артур ніколи не погодиться на це: він знає, що в минулому із глумливою легковажністю відкидав застереження священика, які той робив із найкращих міркувань, і тепер не може й мріяти про те, щоб звернутися до нього по втіху.

Містер Гатерслі іноді пропонує свої послуги замість моїх, але л*. Артур не відпускає мене, і ця примха що далі, то дужчає. Я майже ніколи не покидаю його, хіба що аби піти до сусідньої кімнати, де інколи можу вилучити часину й поспати, коли він спокійний; але навіть тоді двері залишаються прочиненими, аби він міг знати, що я поряд Я і зараз із ним, коли пишу це, і, боюся, моє заняття дратує його, хоча я часто відволікаюся, щоб приділити йому увагу, та ще й містер Гатерслі сидить біля нього. Цей джентльмен прийшов для того, аби, як він висловився, випросити для мене свято й дати мені змогу погуляти парком цього прегарного морозяного ранку разом із Мілісент, Естер та маленьким Артурчиком, яких він привіз побачитися зі мною. Почувши про це, хворий почав лементувати й прозивати мене безсердечною та жорстокою, тож я сказала, що вийду лише на хвилину. Я обмінялася з ними лише кількома словами, постояла трохи, вдихаючи прохолодне свіже повітря, та повернулася до свого пацієнта. Я була відсутня насилу п’ять хвилин, а він вже гірко докоряв мені за легковажність і зневагу.

– Ні, ні, Гантингтоне, – сказав містер Гатерслі, – ти дуже суворий до неї; їй потрібні і їжа, і сон, і час від часу ковток свіжого повітря, а то вона просто не витримає, кажу тобі. Поглянь на неї, вона вже стала як тінь.

– Що таке її страждання поруч із моїми? – запитав він. – Ти ж не шкодуєш, що маєш доглядати мене, чи не так, Гелено?

– Ні, Артуре, аби лиш я могла прислужитися тобі цим. Я віддала б своє життя, аби врятувати тебе.

– Віддала б, справді? Не вірю!

– З великою радістю б віддала.

– Ох, це тому, що ти вважаєш, ніби більше готова помирати!

Настала болісна пауза. Він поринув у похмурі роздуми, та поки я міркувала, що ж йому сказати, Гатерслі, думки якого текли майже в тому ж самому руслі, порушив гнітюче мовчання:

– Кажу тобі, Гантингтоне, я гукнув би пастора: якщо тобі не сподобався сам вікарій, то можна запросити вікарія, який при ньому виконує обов’язки священика, чи ще когось.

– Ніхто з них не зможе бути мені корисним, якщо вона не може! – було його відповіддю. І сльози полились потоком у нього з очей, коли він палко вигукнув: – О Гелено, якби тільки я прислухався до тебе, до цього ніколи б не дійшло! І якби я давно послухався тебе… о Боже, все склалося б по-іншому!

– То слухайся мене зараз, Артуре, – мовила я, ніжно стискаючи його руку.

– Зараз уже пізно, – безнадійно сказав він.

Після цього почався черговий напад болю, а потім він почав марити, і ми боялися, що вже наблизився його кінець, та лікар дав йому опіуму, він заспокоївся й поринув у тяжкий сон. Відтоді він став тихим і млявим, тож Гатерслі пішов, сказавши, що заїде завтра.

– Може, я і одужаю, – відповів він. – Може, це була криза. Як ти вважаєш, Гелено?

Не бажаючи пригнічувати його, я дала найбільш підбадьорливу відповідь, яку змогла, та все ж таки порадила підготуватися до можливості того, що, як я внутрішньо боялася, було вже вирішеним. Незабаром після цього він знову поринув роду дрімоту, але почав стогнати.

Є певна зміна. Він раптово гукнув мене до себе із таким дивним, збудженим виглядом, що я подумала була, ніби він знову марить, але помилилася.

– Це таки була криза, Гелено! – радісно вигукнув він. – Я відчував пекельний біль, а зараз він зник… зовсім зник, присягаюся небом! – і він ухопив мою руку й почав цілувати, але побачивши, що я не поділяю його втіхи, почав гірко клясти мою байдужість і нечулість. Ставши навколішки поряд із ним, я узяла його руку і вперше відтоді, як ми посварилися, ніжно притиснула її до уст, а потім, насилу стримуючи сльози, сказала йому, що мовчала, бо це раптове припинення болю насправді було зовсім не таким сприятливим симптомом, як він гадав. Я негайно послала по лікаря, і ми почали чекати його.

Виправдались мої найгірші страхи: почалося змертвіння. Лікар сказав йому, що надії немає. Ніякими словами неможливо змалювати його муки. Я більше не можу писати».

* * *

Наступний лист був ще похмуріший. Хворий швидко наближався до свого кінця – досяг майже самої межі тієї жахливої безодні, перед якою тремтів і про яку не міг навіть думати. Тепер уже ніщо не могло втішити його; грубі спроби Гатерслі розрадити його були геть безпомічні. Світ перетворився для нього на ніщо: життя і всі його інтереси, з усіма його незначними турботами і минущими втіхами, здавався йому жорстокою насмішкою. Від згадок про минуле його охоплювало каяття, від розмов про майбутнє муки його зростали, а якщо близькі мовчали, то віддавали його на поталу смуткові. Нерідко він говорив про подальшу долю свого мертвого тіла – про повільне гниття, що вже охопило його, про саван, труну і темну могилу.

«Коли я намагаюся, – писала вона, – звернути його думки до високих тем, то йому не кращає від цього.

– Гірше й гірше! – стогне він. – Якщо справді після смерті є суд, то як мені постати перед ним?

Я нічого не можу для нього зробити, бо слова мої не можуть утішити його, і все ж він горнеться до мене із неослабною впертістю і з якимось дитячим відчаєм, ніби я можу порятувати його від тієї долі, якої він так боїться. Він тримає мене біля себе і вдень, і вночі. Він і зараз тримає мене за ліву руку, коли я пишу; він тримає її вже цілі години. Варто мені забрати руку хоч на мить, як він починає непокоїтися.