Читати книгу - "Сяйво"

істериці. Розказувала різне іншим покоївкам, а що ще гірше, і декому з гостей. Коли ці балачки дійшли до Уллмана, що було неуникним, як це мусила б розуміти та тупа курва, той її тієї ж миті звільнив. Вона вся у сльозах прийшла до Хеллорана, не плакатись на те, що її вигнали з роботи, а через те, що вона бачила в номері на другому поверсі. Вона зайшла до двісті сімнадцятого поміняти рушники і там побачила місіс Мессі, вона лежала мертва у ванні. Це, звісно, було неможливим. Місіс Мессі нишком вивезли ще за день до того, і тоді ж вона відлетіла до Нью-Йорка — у багажному відділенні, замість першого класу, до якого була звикла.

Хеллоранові не вельми подобалася Долорес, але того вечора він туди піднявся поглянути. Покоївка була дівчиною двадцяти трьох років, з лицем оливкового кольору, яка під кінець сезону, коли справи уповільнювалися, працювала офіціанткою. Хеллоран зробив висновок, що вона має невеличке сяйво, насправді не більше за іскру; на обід міг з’явитися зі своєю супутницею якийсь миршавий чоловічок у вицвілому суконному пальті, і вона домовиться за комісійні, щоби їх посадили за один з її столиків. Миршавий чоловічок залишить під тарілкою портрет Александера Гамільтона[239], що уже поганенько для дівчини, яка мусить ще віддати комісійні, але гірше того, Долорес патякатиме про це. Вона була лінивою розтелепою в закладі, яким керував чоловік, що не терпів розтелеп. Вона могла сидіти в білизняній комірці, читати модний журнал і курити, але коли б не виходив Уллман на позаплановий шмон (і тоді біда тій дівчині, яку він вловить на тому, що вона дає відпочинок своїм ногам), її він завжди бачив наполегливою трудівницею, журнал було заховано на верхній полиці під простирадлами, а попільничку безневинно засунуто до кишені її уніформи. Йо, думав Хеллоран, звісно, вона розтелепа і нечупара, й інші дівчата ображалися на неї, але Долорес таки мала свою невеличку іскру. Вона завше полегшувала їй життя. Але те, що вона побачила у двісті сімнадцятому, так її налякало, що Долорес була більше ніж рада забрати видані їй Уллманом вихідні папери і поїхати геть.

Чому вона тоді прийшла до нього? Сяйво тягне до сяйва, подумав Хеллоран, усміхнувшись цьому каламбуру.

Тож того вечора він піднявся нагору і дозволив собі увійти до того номера, який уже наступного дня мав бути знову заселеним. Щоби туди забратися, він скористався офісним майстер-ключем, і якби з тим ключем його запопав Уллман, він приєднався б до Долорес Вікері в черзі безробітних.

Душова штора навкруг ванни була зашморгнута. Він її відтулив, але ще раніше, ніж він це зробив, уже з’явилося передчуття, що він там побачить. У напівзаповненій водою ванні квасніла розпухла, фіолетового кольору, місіс Мессі. Він стояв і дивився вниз на неї, тим часом як у горлі в нього важко бився пульс. В «Оверлуку» існували й інші речі: погане сновидіння, що через безладні інтервали повторювалося знов і знов: якогось роду костюмована вечірка, і він постачає на неї їжу в готельну бальну залу, і, на вигук «маски геть», всі там відкривають свої обличчя, що належать якимсь зогнилим комахам, — а ще там були ті живоплотові тварини. Двічі, можливо тричі, він бачив (чи то йому так думалося, ніби бачив), як вони рухаються, нехай навіть ледь-ледь. Здавалося, той пес, що був сидів прямо, трохи припав до землі, а леви нібито пересунулися вперед, немов загрожуючи буйній малечі на ігровому майданчику. У травні минулого року Уллман був послав його на горище пошукати набір декоративних пічних знарядь, які зараз стоять у вестибюлі біля каміна. Поки він був там, нагорі, погасли всі три верхні лампочки і він загубив путь назад до люка. Він плутав там, спотикаючись, невідомо скільки часу, дедалі більш наближаючись до паніки, натикаючись на різні речі, обдираючи собі гомілки об якісь ящики, з дедалі потужнішим відчуттям, ніби щось у тій темряві скрадається за ним. Якась величезна й лячна істота, що просто вироїлася зі щілин, коли погасло світло. І коли він буквально перечепився через кільце люка, він поспішив униз якомога швидше, покинувши діру відкритою, сам весь у сажі, розпатланий, з відчуттям, що заледве уник біди. Пізніше Уллман особисто прийшов до кухні, щоби поінформувати його, що він залишив люк на горище відкритим і світло там так і горить. А чи Хеллоран гадає, що гостям схочеться піднятись туди, щоби пограти в пошуки скарбів? Чи він вважає, що електрика в них безплатна?

Він мав підозри — ні, майже впевненість, — що деякі з гостей також бачили або чули певні речі. За ті три роки, які він працював там, Президентський люкс винаймали дев’ятнадцять разів. Шестеро з тих гостей, які в ньому зупинялися, передчасно виїхали з готелю, дехто з них мали явно хворий вигляд. Бувало, інші гості з такою ж раптовістю залишали інші номери. Одного вечора в серпні тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого, вже у присмерку, певний чоловік, який був отримав у Кореї[240] Бронзову і Срібну зірки (тепер той чоловік був членом рад директорів трьох великих корпорацій, і ще подейкували, ніби це він персонально викурив з роботи знаменитого ведучого програми теленовин), безпідставно запав у крикливу істерику з риданнями на галявині для гольфу. А ще за той час, що Хеллоран був пов’язаний з «Оверлуком», десятки дітей просто відмовилися йти на ігровий майданчик. З одною дитиною стався припадок з конвульсіями, коли вона гралася в бетонних трубах, хоча Хеллоран не знав, чи можна це поставити на рахунок погибельного співу сирен «Оверлука», — серед працівників готелю ходила чутка, ніби ця дитина, єдина дочка одного вродливого кіноактора, страждає на епілепсію і просто забула того дня прийняти свої ліки.

Так отож, дивлячись униз, на труп місіс Мессі, він відчував переляк, але не зовсім жах. Це було не зовсім неочікуваним. Жах прийшов, коли вона розплющила очі, показавши свої безтямні, вицвілі, срібні зіниці і почала до нього вишкірятися. Жах прийшов, коли

(вона почала вилазити й тягнутись до нього.)

Кинувшись навтьоки з галопуючим серцем, він не почувався в безпеці навіть тоді, коли за ним затріснулися і були замкнені на ключ двері. Фактично, зізнався Дік сам собі зараз, засмикуючи замок-блискавку на валізці, відтоді він ніколи більше не почувався в безпеці ніде в «Оверлуку».

І от тепер цей хлопчик — гукає, ридаючи благає про допомогу.

Він поглянув собі на годинник. Було о пів на шосту. Він уже було підійшов до дверей