Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

— Так, Сюзен, — спокійним, контрольованим голосом сказала вона. Дівчина б навіть не здогадалася, яких неймовірних зусиль коштувало Корделії опанувати свій голос, не кажучи вже про те, щоб утримувати його на такій ноті. Хіба що одного дня перед дівчиною постане її власна дитина з таким самим упертим виразом. — Що тебе тривожить?

Сюзен повернулася до неї. Корделія Дельґадо сиділа в своєму кріслі, спокійна, мов удав. Тієї миті Сюзен хотілося вп’ястися в її самовдоволену пику нігтями й пошматувати її шкіру з криком: «Це ти винна! Ти! Ти в усьому винна!» Вона почувала себе брудною… ні, навіть не так, «брудна» — заслабке слово для цього. Вона почувалася закаляною. А ще ж нічого особливого не сталося. У цьому й був весь жах. Насправді нічого ще не сталося.

— Це що, так помітно? — тільки й запитала вона.

— Авжеж, помітно, — відповіла Корделія. — Скажи, він узяв тебе силою?

— Так… ні… ні.

Сидячи в кріслі з плетивом на руках, тітка Корд питально звела брови і чекала продовження.

Врешті-решт Сюзен розповіла їй, що сталося. Її тон був здебільшого рівним. Лише під кінець голос трохи затремтів, та й по всьому. І тітка Корд з обережним полегшенням зітхнула. Мабуть, нерозумне дівча просто перехвилювалося!

Сукня, яку вона мала вдягти замість порваної, була ще не готова. Роботи лишалося чимало. Тому Марія передала Сюзен до рук суворої Кончетти Моргенстерн, головної швачки, а та мовчки повела її вниз. Якби мовчання було золотом, іноді думала Сюзен, то Кончетта вже давно стала б така багата, як мерова сестра (в народі ходили чутки, що в тієї був чималий капітал).

Блакитна Сукня 3 Бісером висіла на безголовому манекені. Сюзен одразу помітила сліди від зубів на подолі і невеличку дірку ззаду, але в жодному разі не могла сказати, що сукня перетворилася на лахміття.

— Хіба її не можна врятувати? — несміливо спитала вона у кравчині.

— Ні, — відрубала Кончетта. — Знімай штани, дівчино. І сорочку.

Сюзен слухняно виконала наказ. Стоячи боса на підлозі в прохолодній кімнатці, вона прикривала груди руками, хоча Кончетта жодного разу не зацікавилася її формами.

Скидалося на те, що Блакитну Сукню 3 Бісером збиралися замінити на Рожеву 3 Аплікаціями. Сюзен ступила в проріз, натягнула сукню на себе і терпляче стояла, поки Кончетта робила якісь виміри і бурмотіла під носа, часом занотовуючи щось крейдою на кам’яній стіні, часом підтягуючи тканину на стегні чи на талії й зиркаючи у настінне дзеркало в повен зріст. Як завжди під час цієї процедури, Сюзен дозволила своєму розуму забути про реальність і помандрувати деінде. І, як це часто траплялося тими днями, він охоче помандрував у мрії про Роланда і Крутояр, про те, як вони з ним їдуть пліч-о-пліч і зупиняються у вербовому гаю, біля Гембрійського струмка.

— Стій і по змозі не ворушися, — сказала Кончетта. — Я зараз прийду.

Сюзен майже не усвідомила, що кравчиня пішла. Вона навіть не усвідомлювала, що перебуває в будинку мера. Її справжнє «я» було в іншому місці — з Роландом, у вербовому гаю. Вона вдихала солодкаві різкі пахощі дерев і чула тихий шепіт струмка. Вони лежали вдвох на землі, притулившись чолом до чола. Він ніжно провів долонею вздовж ліній її обличчя, пригорнув до себе…

Видіння було таким сильним, що спершу Сюзен піддалася рукам, що огорнули її талію ззаду, погладили її живіт і піднялися до грудей. Та потім до її вух долинуло хрипке дихання, до ніздрів — сморід тютюну, і Сюзен збагнула, що відбувається. Не Роланд пестив її груди, а довгі кістляві пальці Гарта Торіна. Скинувши поглядом у дзеркало, вона побачила, як він нависає над її лівим плечем, наче інкуб. Його очі були вирячені, на лобі, попри прохолоду в кімнаті, виступило кілька великих краплин поту, а висолоплений язик звисав, як у собаки в спекотну погоду. Огида стрімко підступила зі шлунка до горла Сюзен, як неперетравлена їжа. Вона спробувала відсахнутися, але він тільки міцніше стис її руками й притис до себе. Кісточки його пальців непристойно хруснули, і Сюзен відчула коло себе ззаду щось тверде.

За останні кілька тижнів Сюзен часом дозволяла собі помріяти про те, що у вирішальний момент Торін виявиться неспроможним, не зможе кувати залізо. Вона чула, що таке часом трапляється з чоловіками, коли вони старіють. Але тепер твердий, налитий кров’ю прутень, що притискався до її сідниць, позбавив її навіть найменшої надії.

Вона спромоглася бодай на крихту дипломатії: спробувала зняти його руки з грудей замість вирватися з його обіймів. (Почувши це, Корделія вправно зуміла приховати своє величезне полегшення.)

— Мере Торін… Гарте… ви не повинні. Тут не місце і не час. Рея казала…

— Срати я хотів на неї і на всіх відьом! — десь подівся його культурний тон політика, поступившись місцем акценту, сильному, ніби в якогось селюка із глухомані Онніс-Форд. — Я хочу цукерку! Срати на відьму, я сказав! Хай їй заціпить! — сморід тютюну ставав такий нестерпний, що вона боялася виблювати. — Стій спокійно, дівчино. Стій спокійно, спокусо моя. Слухайся мене!

Якимось чином їй це вдалося. Десь у закапелках свідомості, де жив інстинкт самозбереження, вона сподівалася, що він помилиться і сприйме її трепет від огиди за дівоче збудження. Енергійно мнучи груди, він підтягнув її ближче до себе. Його дихання заклало їй вуха, наче смердючі випари парового двигуна. Вона заплющила очі й щосили стримувала сльози, а вони все просочувалися крізь повіки й тремтіли на її віях.

Багато часу йому не знадобилося. Він розгойдувався позаду неї вперед-назад, стогнучи, наче йому зсудомило живіт. Ось він лизнув мочку вуха Сюзен, і вона побоялася, що її шкіра від огиди зараз зніметься з тіла. На щастя, невдовзі вона відчула, як його тілом іде судома.

— Ох, так, пішла до біса, клята отруто! — мало не пропищав він і штовхнув її так сильно, що вона вгатилася б обличчям у стіну, якби заздалегідь не виставила вперед руки. А сам нарешті відступив.

Якусь мить Сюзен так і стояла, впираючись долонями в грубий холодний камінь стіни в майстерні швачок. У дзеркалі вона бачила відображення Торіна, а в ньому — свій фатум, звичайний і невідворотний. Фатум, порівняно з яким це було лише квіточками. Кінець дівуванню, кінець романтиці, кінець мріям, у яких вони з Роландом лежали у вербовому гаю, прихилившись одне до одного. Чоловік у дзеркалі сам чимось нагадував хлопця-підлітка, хлопця, який займався чимось забороненим, про що не