Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

«Він повторить це знову, — подумала вона й відчула, як душу огортає жахлива втома. — Робитиме щоразу, коли буде випадати така нагода. Відтепер приходити сюди для мене — все одно що…»

Замки. Грати в Замки.

Ще кілька хвилин Торін просто витріщався на неї. Потім повільно, неначе уві сні, витяг заправлену в штани сорочку і опустив її, щоб прикрити мокру пляму. Його підборіддя блищало — від збудження він пускав слину. Відчувши це, він витер мокроту долонею, не відводячи від Сюзен погляду порожніх очей. Потім у них нарешті вигулькнула якась думка. Торін мовчки повернувся і вийшов з кімнати.

Із коридору долинули якісь звуки — вочевидь він на когось там наштовхнувся. Сюзен почула, як він бурмоче собі під ніс «Вибач! Вибач!» (перед нею він не вибачався навіть так, поспіхом), і до кімнати ввійшла Кончетта. Шмат тканини, по який вона ходила, був накинутий на плечі на кшталт боа. Від її проникливого погляду не сховалися ні блідість Сюзен, ні її мокрі від сліз щоки. «Вона промовчить, — подумала Сюзен. — Ніхто з них нічого не скаже, ніхто й пальцем не поворухне, щоб визволити мене з болота, в якому я загрузла. Якщо я благатиму допомогти, вони тільки скажуть „сама винна, дівчино“ і цим виправдають себе за те, що покинули мене напризволяще».

Але Кончетта її здивувала.

— Таке вже воно, життя, панянко. Треба звикати.

5

Наприкінці розповіді голос Сюзен вже був байдужий і відсторонений. Нарешті він стих. Тітка Корд відклала плетиво і поставила чайник на плиту.

— Ти занадто драматизуєш, Сюзен, — мовила, силкуючись надати своєму голосу лагідності й мудрості, але безрезультатно. — Ця риса в тебе від Манчестерів. Половина з них вважали себе поетами, друга половина — художниками, але здебільшого вони лише напивалися і нічого путнього не робили. Він обмацав твої груди й трохи об тебе потерся. То й що? Нема в цьому нічого такого. Принаймні, нічого такого, через що можна втратити сон і спокій.

— А тобі звідки знати? — спитала Сюзен. Це було проявом неповаги з її боку, але їй було начхати. Тієї миті вона могла стерпіти від своєї тітки все, що завгодно, крім того поблажливого тону мудрагельки.

Звівши брову, Корделія спокійно, без образи сказала:

— Як же ти любиш колоти мені очі! Тітка Корд, стара висхла мумія. Стара діва. Посивіла й незаймана. Ге? То знай, міс О-Яка-Краля, може, я й незаймана, та в молодості в мене були один-двоє коханих… ще до того, як світ зрушив з місця. А раптом одним із них був сам Френ Ленґіл?

«А раптом ні?» — подумки відрізала Сюзен. Френ Ленґіл був старший за її тітку щонайменше на п’ятнадцять років, а може, навіть на всі двадцять п’ять.

— Раз чи два, Сюзен, я відчувала ззаду бороду старого козла Тома. Та й передом теж.

— А цим твоїм коханим, мабуть, теж було по шістдесят, у них смерділо з рота, а кісточки пальців потріскували, коли вони стискали тобі груди? А хтось із них жбурляв тебе головою об стіну, коли старий Том уже помахав борідкою і сказав «бее-бее-бее»?

Вибуху гніву, на який вона сподівалася, не сталося. Натомість сталося гірше. На тітчиному обличчі з’явилася порожнеча, схожа на ту, що її вона спостерегла в очах Гарта Торіна в дзеркалі.

— Що зроблено, те зроблено, Сюзен, — на вузькому обличчі Корделії промайнула крива посмішка. — Угоду укладено.

На Сюзен накотила хвиля жаху.

— Мій батько не дозволив би такого! — заволала вона. — Не дозволив! І тебе він би зненавидів за те, що ти дозволила такому статися! За те, що підштовхнула мене до цього!

— Можливо, — сказала тітка Корд і знову страхітливо посміхнулася. — Може, й так. Але знаєш, за що б він міг зненавидіти ще більше? Зненавидіти тебе? За порушену обіцянку, за те, що вкрила себе соромом віроломства. Він би не хотів, щоб ти відмовилася від свого слова, Сюзен. Якщо ти ще не забула його обличчя, ти маєш іти до кінця.

Сюзен дивилася на неї, й на очі їй знову наверталися сльози, а кутики губ опустилися донизу. «Я покохала одного чоловіка! — хотіла сказати вона, але не могла. — Невже ти не розумієш, як усе змінилося? Я покохала!» Але якби тітка Корд була людиною, якій можна було таке сказати, то Сюзен взагалі ніколи не потрапила б у ці жахливі лещата обов’язку. Тож вона повернулася і наосліп побрела з дому. Очі їй застували сльози, і барви пізнього літа блякли від горя.

6

Вона їхала верхи, не маючи чіткого уявлення, куди прямує. Але, мабуть, у закапелках її свідомості було якесь особливе місце, бо через сорок хвилин вона опинилася на шляху до тих самих верб, про які мріяла, коли Торін, наче лихий ельф із бабусиних казок, підкрався ззаду.

У діброві було напрочуд прохолодно. Сюзен прив’язала Феліцію (на якій їхала без сідла) до дерева і повільно побрела до маленької галявинки в самому серці гаю. Тут, біля струмка, сіла на пругкий мох, що килимом вкривав галявину. Нічого дивного, що вона прийшла сюди, адже сюди вона зносила всі свої потаємні печалі й радощі з того самого дня, коли у вісім чи дев’ять років знайшла цю галявинку. Сюди вона часто приходила в ті дні, що тяглися нескінченно довго після смерті батька, коли їй здавалося, що з загибеллю Пата Дельґадо настав кінець світу. Лише ця галявина знала всю глибину і біль її страждань, лише струмкові вона їх виповідала, і струмок відносив їх у далечінь.

Знову стрімким потоком ринули сльози. Сюзен поклала голову на коліна і схлипувала — голосно, не по-жіночому, наче ворона, що свариться з товарками. Тієї миті вона б віддала все, геть усе, щоб тільки батько повернувся хоч на хвилину, щоб спитати його, чи мусить вона все це зносити й надалі.

Сюзен усе ще плакала біля струмка, коли пролунав хрускіт зламаної гілки. Вона схопилася й перелякано роззирнулася навколо. Це була її потаємна місцина, їй було прикро і не хотілося, щоб її тут знайшли, особливо зараз, коли вона зайшлася плачем, як