Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

— Геть! — закричала вона хрипким від сліз голосом, який сама ледь упізнала. — Іди геть, хто б ти не був. Дай мені спокій!

Але фігура, чиї обриси вона тепер чітко бачила, наближалася. І коли вона впізнала в ній Вілла Деаборна (Роланда, подумала вона, його справжнє ім’я — Роланд), то вирішила, що це плід її змученої уяви. І сумнівалася в його реальності, аж поки він не став поряд з нею навколішки й не пригорнув її до себе. Тоді вона притисла його до себе міцно-міцно, панічно боячись, що він зникне.

— Звідки ти знав, що я…

— Бачив, як ти їхала Крутояром. Я був там, куди часом приходжу подумати, і побачив тебе. Я б не поїхав слідом, якби не помітив, що ти їдеш без сідла. І подумав, що в тебе якісь проблеми.

— У мене суцільні проблеми.

Не заплющуючи очей, він із серйозним виглядом заходився обціловувати її щічки. Лише коли він обсипав поцілунками обидві щоки, Сюзен збагнула, що так він витирає їй сльози. А потім він узяв її за плечі, розвернув до себе й подивився в очі.

— Скажи це знову, Сюзен, і я послухаюся. Я не знаю, чи це обіцянка, чи попередження, чи те й те водночас, але… скажи ще раз, і я підкорюся.

Не було жодної потреби питати, про що йому йдеться. Земля пішла в неї з-під ніг. І потім, пізніше, вона згадувала цю мить як перший і єдиний раз у житті, коли вона насправді відчула ка — вітер, але не з небес, а з-під землі. «Ка таки прийшло по мене, — подумала вона. — Моє ка, добре воно чи погане».

— Роланде!

— Так, Сюзен.

Вона опустила руку нижче пряжки його пояса і, не відводячи погляду від його очей, взялася рукою за те місце.

— Якщо ти кохаєш мене, то кохай.

— Так. Я кохатиму.

Він розщіпнув сорочку, пошиту в тій частини Серединного світу, якої Сюзен ніколи не побачить, і пригорнув її до себе.

7

Ка:

Вони допомогли одне одному звільнитися від одягу; лежали, обіймаючи одне одного, на килимі з моху, м’якішому за лебединий пух. Лежали, притискаючись лобами, як тоді, в її мареннях. І коли він проник у неї, вона відчула, як первинний біль розчиняється в солодкому екстазі, неначе вперше і востаннє в житті скуштувала якесь дикоросле й невідоме пахуче зілля. Вона тримала в собі той смак так довго, як могла, поки нарешті його не здолала хвиля насолоди. І цілковито підкорилася їй: з надр вирвався стогін, руки терлися об його шию. Вони кохалися у вербовому гаю, безоглядно забувши про честь і обіцянки. І наприкінці Сюзен відкрила для себе не просто насолоду, а нестямне тремтіння нервів, що починалося в тій частині тіла, яка розкрилася перед ним, наче квітка, і поступово сповнило все її тіло. Вона скрикувала і скрикувала, відчуваючи, що в світі смертних не може бути іншої насолоди, такої незрівнянної, що заради неї готова була померти. До її голосу приєднався голос Роланда, і їхні звуки огорнув дзюркіт струмка. Вона міцніше притисла його до себе, обхопивши ногами, і безтямно цілувала його обличчя. І він скінчив майже тієї ж миті, що й вона, немовби прагнучи злитися і в цьому. Так поєдналися закохані в баронії Меджис, перед лицем кінця останньої героїчної доби, і зелений мох там, де змикалися її стегна, зросила кров цноти. Таким було їхнє єднання і їхній вирок.

Ка.

8

Під лагідним поглядом Феліції вони лежали в обіймах і цілувалися. Роланда хилило до сну, і це можна було зрозуміти: того літа напруження не залишало його ні на мить, він дуже погано спав. Та хоча на ту мить він про це навіть не підозрював, погано спати йому судилося впродовж усього життя.

— Роланде? — її приємний голос лунав звідкись здаля.

— Так?

— Ти про мене дбатимеш?

— Так.

— Я не зможу піти до нього, коли настане час. Його дотик і огидні пестощі я ще можу стерпіти, якщо матиму тебе, але піти до нього в ніч Жнив — ні. Не знаю, забула я лице батька чи ні, але в ліжко Гарта Торіна я не ляжу. Є способи приховати втрату цноти, але я ними не скористаюся. Я просто не зможу лягти до нього в ліжко.

— Так, — сказав він, — добре. — Раптом її очі стали круглими від подиву, і він роззирнувся. На галявині, крім них, нікого не було. Тепер уже повністю прокинувшись, він знову глянув на Сюзен. — Що? Що таке?

— Може, я вже вагітна твоєю дитиною. Ти про це не думав?

Він не думав. А тепер замислився. Дитина. Ще одна ланка в ланцюзі, що тягнеться в ті вкриті мороком часи, коли Артур Ельд у короні правителя всього світу повів своїх стрільців у бій, здійнявши високо над головою великий меч Екскалібур. Але, поза тим, що сказав би його батько? Чи Ґабріела, дізнавшись, що вона стане бабусею?

Легка усмішка, що з’явилася була на його губах, зникла одразу після згадки про матір. Він пригадав слід на її шиї. Щоразу, коли в його пам’яті цими днями зринала матір, він завжди думав про той слід, який побачив, ставши непроханим гостем у її апартаментах. І мізерна посмішка на її губах.

— Якщо в тобі моя дитина, то вважай, її подарувала мені доля.

— І мені, — вона теж всміхнулася, але її усмішка була сумною. — Ми ще надто юні. Самі ще діти.

Він перекотився на спину і подивився в синє небо. Її слова могли бути правдою, але це не мало значення. Часом правда й дійсність розходилися — у цьому він був непохитно впевнений, як і в деяких інших речах, і ця впевненість жила десь у надрах його двоїстої натури. Здатність піднятися і над правдою, і над реальністю, щоб добровільно пірнути в кохання, була подарунком від матері. Решта його натури була прозаїчною… ба навіть (і це було ще важливіше) позбавленою здатності сприймати метафори. Вони надто юні, щоб бути батьками? То й що з того? Якщо він посіяв зерно, воно має прорости.

— Хай там що, ми вчинимо так, як маємо вчинити. А я тебе кохатиму, незважаючи ні на що.

Вона всміхнулася. Він промовив це так, наче констатував звичайнісінький факт: небо вгорі, земля внизу, а вода тече на південь.

— Роланде, а скільки тобі років? — час від часу її навідувала тривожна думка,