Читати книгу - "На скрижалях історії"

Під час лісосплаву Івана здибала пропасниця. Одного разу, виходячи на роботу, відчув страшенний біль у голові й слабість в усьому тілі. Попередив бригадира, що на роботу не вийде. Відтепер теліпає вона його через день. Лікар Новак, міряючи зранку температуру, констатує, що ніякої хвороби немає.

А температура піднімається з одинадцятої години й тіло тріпає нестерпно. Посилають на роботу, а там, коли пропасниця кидає на землю, його вважають філоном і пишуть прогул.

Кінець серпня, удень ще тепло, можна добре нагрітися проти сонця. Бригада на берегах Лодьми скидає колоди в річку, які залишилися на пологих, піщаних берегах при осінньому сплаві лісу. Іван білий немов цукор, лягає на гарячий пісок. Тіпає його так, що в очах постають вогняні кола, наче він знаходиться під наркозом. Тяжке забуття й темрява, як сама смерть, обвалюється на нього й поглинає в бездну... Хвороба так скрутила, що не пам'ятає, де він, і що з ним відбувається...

Якогось дня, коли на повну силу розлихоманилася пропасниця, нахилився над ним бригадир Сабуров, розтебнув на грудях сорочку й устромив під обидві пахви щось холодне, то були термометри. На ранок у лікарні Іван дізнався, що температура в нього була 41,5. Дякувати долі, на роботу не посилають. Уже звик, що об одинадцятій годині дня починається лихоманка, після якої білизну й підстилку потрібно викручувати від вологи. Дають таблетки акріхіну, від яких він стає глухим, а шкіра й очі жовтіють. Скупа пайка хліба лежить суха, нез'їжена.

Наближається осінь, а йому не кращає. Лікар вважає, що Іван поправляється, струшує вже не з такою силою. Та він такий виснажений, що ледве на ногах тримається. Над річкою облюбував собі місцинку на піску й там, лежачи горілиць, вигрівається на сонечку наче вуж. Звідси бачить діток із портфеликами, які повертаються додому із селища Коровенське. Пригадав, що вже вересень, дітки пішли в школу, а він учитель гибіє в неволі...

Лізе в голову багато чого, та не вщухає туга за рідним краєм, Україною, своїми дітьми. З листа брата Никанора дізнався, що Геля його із своїм новим чоловіком Філіпченком не вжилася. Зазналася з льотчиками, які практикували в Михайлівці, із студентами Ленінградського інституту сільського господарства, потім, кинувши дітей, ця крутихвістка потеліпалася десь аж у Мурманськ. «А де ж мої діти?». Без гласим криком тужливо волає Іванове розчавлене серце.

На цій глухій Монатьї немає лікарні в повному розумінні цього слова, а тому він лежить хворий на своїй постелі, його відвідує лікар і дехто з зеків. У наметі поруч із ним сплять Пухов, який був на волі інженером-метробудівцем і бригадир Немиро, років двадцяти п'яти, велетень-красень.

До Івана навідується молодий хлопчина Агафонов і ділится з ним своїми віршами. Читає свою поему про їхнє життя в неволі, усі слухають, зачаровані написаним. Давно Іван не чув такого твору. Пухову вдається десь діставати газету з волі і вони нею зачитуються.

За колючий дріт посадили Івана ще при Єжову, а тепер, виявляється, що той і сам виявився «ворогом народу», десь мабуть валяється його прострелений череп. Замінив його Берія, та їм, зекам, від цього легше не стало. З газет, між іншим, дізналися, що до кордонів держави насувається велика біда, на фоні якої їхня особиста якось трохи зблякла. Згадується пісня з табірного патефону: «Якщо завтра війна». Кажуть, що Німеччина анексувала частину Польщі, усім зрозуміло, що на цьому вона не зупиниться.

А тим часом Іванове здоров'я таки покращало. З бригадою Немиро він почав ходити сплавляти ліс осіннього сплаву по невеликій річці Куруполді. Дощі переповнили її й ліс пішов за водою, а зеки за ним назирці. Начальник осіннього сплаву лісу Оксов, злий і несправедливий. Їздить верхи на кобилі й кого хочеш з добра-дива коренить, навіть через річку, а буває й нагаєм огріє.

Бригада щоденно проходить берегами до перевалу, кілометрів п'ятнадцять, а далі їх заміняють зеки 32-го табору. Щодня на перевалі сходяться з обох берегів і рушають додому, буває відпочивають із годину.

По берегах Куруполди росте чорна смородина, добра спожива для зеків, у кишеню кусень хліба й кращого обіду не потрібно. Нагулюють жир як тайгові ведмеді перед зимою.

Сам Немиро — хлопець веселий, при ньому не засумуєш. Якось сонячного осіннього дня втяв жарта. Під обривистим берегом, біля куща лози живуть у норі оси. Теплого дня вони вільно літають де їм заманеться. Немиро натрапивши на те гніздо, виломив довгу тичку, поклав її під кущем, підкликав молодого зека й каже:

— Коли намилиться до нас Оксов, то ти, Вареник, візьми оцю хворостину, уткни її поглибте в гніздо, розворуши його добряче, і тікай щодуху поза кущами до річки, щоб він тебе не вглядів.

Їде набурмосений Оксов кобилою, сідло рипить, ну прямо тобі — мурза монголотатарський, кобенить бусурманськими матюками, костить аж на протилежному березі чутно. Вареник виконав наказ бригадира. Як порівнялася кобила з осиним гніздом, тієї ж миті скарапудилася, потім нагло понесла сволоцюгу Оксова берегом, ледве той утримався в сідлі, а зеки регочуть, за животи хапаються та прицмокують крізь сміх:

— Катюзі по заслузі!

Їх бригада оглядає обидва береги до перекату й сам перекат, бо на ньому