Читати книгу - "На скрижалях історії"

Щоранку бригадир посилає шість зеків чергувати на перекат, щоб недопустити або ліквідувати затор. Коли роботи немає, відпочивають у курені до приходу бригади. Немиро запропонував, щоб кожний розповів що-небуть із свого життя. Дехто таке розповідає, що важко й повірити.

Іван не тривожив себе розповідями про сімейні обставини, а розповів про колись прочитане. Гостюючи якось у брата Артема, натрапив на пошарпану книжку «Тарзан», її зміст і переказав коротко зекам за три рази.

Погода дощова, а зеки виходять на роботу, хоч і немає в них спецодягу, одягнуті у ватяні бушлати, узуті в черевики. З частиною бригади плутає Іван лівим берегом, промокли добряче, поспішають до куренів. Річка наповнилася водою, зашумів перекат. До куренів, як правило, перебираються з одного берега на інший на колодах, зв'язавши їх лозиною й правуючи багром. За час, поки Іван видіждав пару підходящих колод, зв'язав їх лозою, вода в річці піднялася, течія стала бистрішою й коли він дістався до середини річки, вода понесла плотик із ним на перекат. Коли він опинився над перекатом, ураз хтось із правого берега швидко вскочив у бистрину річки, багром зачепив за колоди й потяг до берега. Вода досягає Івану вже до грудей, але хтось з усіх сил його витягує. Згодом дізнався, що то був Фатих Гайнетулін.

Настали морози без снігу. Сплав лісу закінчився. Бригаді робити нічого. Знають, що будуть переетаповувати їх до іншого табору. Днів чотири ще працюють на пресуванні сіна. Робота не тяжка, але норму не витягують, голодують. Звідки привезли сіно не знають. Але в ньому знаходять стебла перцю з дрібними стрючечками, вони хоч і зелені, але дуже гіркі. Зеки їх вибирають кожен собі, бо знають, що це вітаміни.

Тирлуються у великому наметі без світла. Удень крадуть із льоху брукву, а вночі гризуть її в своїх лігвах. Заготовляють капусту. Її шаткують кінною січкарнею. Зеки набивають нею величезні дерев'яні чани в спеціальних підвалах для продажу в Архангельську. Та їм капусти цієї не дають. Хіба що перепаде з-під ніг зелене капустиння з червоним буряком. Зрідка трапляється така нагода, тоді гризуть усе підібране, як кролі.

Іван уже звик бачити нові обличчя щораз, бо тасують зеків, наче шахраї карти в колоді. Тому тяжко відшукати тут когось знайомого. А кого й зустріне нечасто, то так і сподівайся швидкої розлуки. Як сніг покрив землю, їх із Монатьї погнали далі вглиб тайги. Невдовзі прибули в невеликий табір на річці Куруполда, то від неї й табір так називається. Ця місцевість дещо знайома, косив на берегах цієї річки сіно, але до самого табору не доходив.

Під горою неподалік від річки розташовані кілька бараків, огороджені колючим дротом. Їх, вісімнадцять зеків, направили до намету, який стоїть окремо від бараків і огороджений колючим дротом. Пропустили в хвіртку по одному, обшукали з голови до п'ят.

Зайшли в намет. У першій його половині вмуровано казан і плиту, значить тут кухня. У другій великій половині двоповерхові нари. Зморені зеки враз кинулися навперейми забивати собі місця, і врешті повалилися, як убиті. Іван зайняв місце на другому поверсі нар. Над ним брезентовий дах, півметра від обличчя, бо лягли головою до надвірної стіни. Начальники їх не зустрічають, вечеряти ніхто не кличе. Тож звалив сон на голодний шлунок.

Уранці виявилося, що присутній тут і якийсь обслуговуючий персонал. Першою перед очі намалювалася господиня плити й казана. Вона зігріла окріп і роздала прибулим етапні — по 600 грамів хліба. Після вранішнього чаю, явився як Христос народу, і начальник, сіверянин із «друзів народу». Він добуває свій строк, ходить без конвою, виконує обов'язки доглядача шести корів і бугая. А відтепер призначений ще й бригадиром і через конвойного віддає розпорядження, яку роботу їм виконувати.

Від їхнього намету за річкою видніється чисте поле. Тайга ніби відступилася, а там далі знову тайга, здається ніби за горою. Іван це побачив наступного дня. На душі якось прояснилося, так він зрадів чистому полю, хоч воно й оточене лісом, але все ж таки простір, нагадує рідний край. Кулойський табір тут садить картоплю й капусту. За цю городину беруть щороку добрячі гроші в Архангельську. За час поневіряння в таборах зеки картоплі ще й в очі не бачили.

Улаштувалися, хто як зміг, замкнулися в собі. Так завжди буває після етапу, усі чужі один одному, немає нічого спільного, хіба що поєднує всіх неволя, журба й голод. А навкруги така дика тайга й така мертва тиша, як на кладовищі...

Здається тисячоліттями ніхто її не порушував. Чомусь вона страшить зеків, особливо кволих. Їх тому-то й пригнали сюди, що вони доходяги. Вишкребли з усіх таборів увесь непотріб, непридатний до важкої праці. Іван наче й не зовсім ще кволий, але пропасниця доконала і його.

Після роботи ввечері розбалакався із сусідом по нарах Корбалем, агрономом із Поділля, йому 37 років. Той розповідає про себе:

— Звинуватили мене в шкідництво при посіві озимини в колгоспі.

Правобіч лежить, зіщулившись, невеличкий чоловічок на прізвище Нужний. Він швець, шив чоботи, малограмотний, слабовольний, безпринципний, як мала дитина. Слізно жаліється:

— Мені пришили агітацію проти колгоспів по 54-й статті.

До їхньої балаканки приєднався ще Бутник, смаглявий чоловік, з невеликою лисиною, кирпатим носом. Зізнався:

— Я був в уряді України наркомом сільського господарства, а