Читати книгу - "На скрижалях історії"

Далі назвався ще один сусід:

— Я Кручинін, торговець, мені сорок років, безрідний.

Ще й той, що поряд нього долучився до гуртової розмови:

— Моє прізвище Козлітін, удома в мене залишилася молода дружина й дочка, років сім було їй, як мене арештували.

Довго гомоніли... Як кажуть, сиділи балакали, встали й заплакали...

Вітер гойдає вгорі брезентову покрівлю, вона лопотить, шелестить і обтяжується снігом, який почав падати, мов із рукава, днів два тому. Вітер усе дужчає й завиває, а тисячолітня тиша тайги сховалася й замелася в кучугури снігів.

У перший день їх повели у величезний льох-овочесховище, щоб відібрати кращу картоплю на посадку. Бригадир розподілив обов'язки: кілька зеків перебирають, вибираючи зіпсовану, інші ділять перебрану на сорти й розносять корзинами по засіках. Івану старший конвойний сказав:

— Ви, Харченко, як безконвойний, маєте право ходити скрізь.

Через це його призначили виносити корзинами зіпсовану картоплю й сміття надвір. Конвоїр, що сидить тут весь час біля віконечка за столиком, щоразу перевіряє, що в корзинах. Узяти якусь картоплину з погреба для себе неможливо. Проте, зеки крадькома вишукують собі, особливо білу на колір картоплю й потайки давляться сирою. Коли вдається пронести сюди якусь гостру бляшку, тоді здирають нею з картоплі шкірку, а якщо немає чим, гризуть зубами. Сира картопля не смачна, але зеки знають, що вона корисна, треба їсти. Увечері по закінченні роботи конвойний, поставивши всіх в один ряд, обшукує з голови до п'ят.

Бригадир Ошуков тут старожил. Він осуджений за кражу на три роки. Це побутовець із поросячими очима, червоним, як перець, носом, котячими вусами, що стирчать уперед, особливо коли сердиться, з хриплим голосом, малописьменний, грубий, самовпевнений до тупої дурості. Його мова складається з одних матюків. До «ворогів народу» ставиться, як до приречених. За роботу ніколи не ставить повну стовідсоткову норму, посадив усіх на голодний пайок — 300 грамів хліба й баланду. Після закінчення всіх робіт на полі, тут залишилося двоє, він і колишня доярка Ядвіга Дубіцька. Тепер вона куховарка. Дійних корів перевели на Монатью, залишилися тільки шестеро й бугай. Їх доглядає Ошуков, Ядвіга зеків обзиває брудними дикунами.

Варить вона баланду своєрідно. Кип'ятить посолену воду, засипає частину борошна, яке одержує від старшого конвойного. Ділить його навпіл, частину відокремлює в іншу посудину, решту засипає в кип'ячу воду, розбовтує й вода стає мутно-сірою. Із залишку борошна пече коржі собі й Ошукову. Контролювати куховарку нікому. Баланду роздають один раз на добу ввечері.

Більше місяця зеки працюють у льоху. Балачки тільки про їжу, яка не виходить із голови. Геть здичавіли. Голод так дошкуляє, що всі інші людські почуття притупилися й десь зникли, залишилися лише тваринні інстинкти.

Дубіцька варить їсти й для конвою, звісно, не те, що зекам. Вона ж тут і спить на ліжку біля кухні. Ошуков почиває в кімнаті разом із зеками на окремому тапчані, але частенько навідується до кухні вночі. Там є ліхтар.

Грубку топлять по черзі й дрова ріжуть теж зеки. Коли Дубіцька роздає баланду, то поводиться з ними, як із бидлом. Сама вона нівроку, добряче тілиста молодиця в соку. Слова в неї єхидні, кожного докоряє, поводиться украй брутально, скрегоче зубами як зла відьма.

Зеки схожі на первісних людей. Заросли бородами, зачучверіли. Умиваються не щодня, бо снігом не завжди й не всякому до вподоби, а воду носити з річки задалеко, та й не всяк її дотягне. Виходити за ворота мають право лише Іван і куховарка Ядвіга. Він дрова не пиляє, грубки не топить, лише воду носить, та ще Ошуков щовечора посилає на стайню, недалеко від льоху, засипати бугаєві Султанові вівса в корито. Іван кладе й собі жменю в кишеню, а ввечері насипає овес на гарячу грубку, щоб піджарився й жує, лежачи у своєму лігві. Коли вперше побачив у цьому таборі корів і бугая, ніби рідню зустрів. Зробилося чомусь не так страшно жити в цій глухій, дикій тайзі.

Якось, після закінчення роботи в льоху, конвойний послав Івана покликати бригадира. Він застав Ошукова на кухні за столом. Дубіцька якраз поставила перед ним миску з картоплею й підсунула великого білого коржа. Углядів під столом її жирного чорного кота, який облизується від смачненького. Бригадир із кухаркою не сподівалися на раптові чиїсь відвідини й аж заклякли від несподіванки. Іван тим часом доповів:

— Конвойний у льоху кличе до себе бригадира, — і вийшов. Тут же здогадався й сам до себе:

— Ось де наше борошно! Його пожирають ці гоголівські Соломаха і Пузатий Пацюк, а ми перебиваємося пісною баландою-водичкою.

Приїхав із Монатьї візник, привіз продукти для конвоїрів і хліб для всього табору. Цього молодика Іван знає. Абдулаєв був у нього візником у Часовенському, судимість у нього за крадіжку, але строк уже добігає кінця, тому він безконвойник. Другодня бригадир одібрав шість зеків і послав із конвоїром по краснотал для плетіння верш.

На річці сніг лежить рівно, без переметів і кінь грузне не дуже глибоко. Забрали із собою з кухні ножі, які там знайшлися, щоб різати шелюгу. Її через червону кору називають у цих краях красноталом. На кухні Іван тихо, щоб ніхто не чув, сказав Дубіцькій:

— Ви припиніть дерибанити борошно, яке видають нам на баланду, не обкрадайте нещасних зеків, бо вибухне грандіозний шухер, коли їх голодних доведете до відчаю. Вони кого-небудь із вас обов'язково придушать уночі.

— А я