Читати книгу - "Останній пророк"

волів, а не слуг народу, закону й Вишнього. Пробував багато разів починати про це розмови, й не лише зі своїми співмешканцями. Але все натрапляв на посміх або непорозуміння. Чого властиво хоче цей гебронський молодик? Хоче виконувати приписи закону ще докладніше і ґрунтовніше, ніж їх виконують найправедніші вчителі закону? Хай почекає! Коли скінчиться для нього доба нижчих праць левітських, — може статися фарисейським учнем. Тоді буде виконувати того стільки, що й дня не вистачить. Або не буде виконувати нічого. Бо все залежить від спритности! Або хай подасться на садукейське прислужництво, якщо його там приймуть. Там життя найлегше, праця найприємніша, а вигоди як ніде. Хоч і тяжко звичайним пророчим учням пролізти туди. Але найкраще хай живе так, як живуть інші. І це життя непогане. Принаймні не треба турбуватися про завтрішній день, не треба гризти щодня ту тяжку скибу, яка зветься палестинською землею…

Після кількох невдалих спроб навернути до себе байдужих зрозумів нарешті Єгоханан, як зайво розказувати й висвітлювати цим жадібним ситости й лінощів молодикам, що він не заради лише досконалішого виконування приписів закону і не для легкости життя прийшов до Єрусалима, але щоб помогти народові піднестися з пониження, досягти свободи в обітованій землі і стати володарем світу. А тут, замість цієї єдиної науки, лише турботи про спокій та вигоду. Ах, як добре все-таки було в тому далекому Геброні! І перший раз від часу перебування в Єрусалимі тонкий жаль зашпортнувся за серце Єгохананові. Але тріпнув кучерями, зусиллям волі відігнав його від себе і розгорнув сувій.

Був це трактат равві Йосифа, одного з чільних садукейських учених-гаонів. Раз на тиждень, у затінку храмового подвір’я, викладав він прилюдно. Тоді юрба слухачів оточувала його таким тісним колом, що годі було дістатися до нього ближче. Тому й дістав собі Єгоханан цей Йосифів трактат про свобідну волю — тема, на яку найчастіше любив говорити законник. І тепер без перешкод занурився в читання. Він читав, що на людські вчинки не має Господь жадного впливу, бо свобідна воля, яку людині дає Єдиний при народженні, є саме те, що впливає на світ речей, незмінний у своїй непорушності. Цілком новими обріями для думок були Єгохананові такі твердження. Було це таке неподібне до всього, чого досі навчався в Геброні. Було неподібне, але так добре пасувало до думок і намірів. Якими ж близькими здавалися Єгохананові ці рядки гаонового трактату: «Як бо це можливо, — стояло там, — щоб, створивши людину, залишився при ній Господь, наче мати при немовляті, по всі дні життя його, дозорцем і доглядачем? Коли б це так справді було, то чи не стримував би Єдиний повсякчасно своє створіння від усього злого і чи не настановляв би на добро? Але чому тоді на землі існує зло? Чому підпадає людина йому, а Вишній її карає? Навіщо тоді людині свобідна воля? Навіщо може вибирати вона між насолодою й обов’язком, дрімотою і чуванням, працею й лінощами? Навіщо заохочувати блазня до розуму, а лінюха до праці, чи подивляти мудрість розумного, якщо все в житті походить не від вільної снаги людської, не від її змагань, гріхів і заслуг, але вкладене воно в людську природу від дня її народження? Але я, Йосиф, думаю так, що дав Єдиний і єдиний закон всьому світові, на все існуюче під сонцем, від комахи до людини, від травини польової до кедру на Ливані, від краплини роси до хвиль західнього моря. І цей закон не є ані необхідність, ані випадок, але воля, що керується розумом. Це воля вибирає між добром і злом, знаючи ціну добра; це воля, міцна й непохитна, прислуховується до вказівок розуму і стає на сторону мудрости проти блазнівства».

— Так, дійсно так, — думає Єгоханан. — Ґедеон і Самсон могли собі вільно вибирати між боротьбою за нарід чи спокійним життям. Пророки могли воліти послух нечестивим царям, а не смерть від каменування чи муки за пророцтва. Чи ж не міг і я залишитися в Геброні, щоб спокійно жити біля своєї матері, серед левад і меж? Ні, хотіти! Хотіти! Лише хотіти! Хотіти так, щоб аж шпік у костях почав ворушитися, щоб від зусиль хотіння аж серце підступало під груди, збираючись виплигнути. Щоб істота не мала іншого бажання, іншої думки, крім великого хотіння. Тоді лише зродиться з нього чин, а з чину свобода! Так хотіли вожді й пророки!..

Рядки Йосифового трактату видаються Єгохананові ніби навмисне післаними йому провідниками. Яку дійсно мудрість треба мати, щоб у кількох реченнях дати читачеві стільки думок! Справді не помиляються ті, які кажуть, що Йосиф є той найвизначніший гаон. І чому це говорять, що з садукеїв нічого доброго не було для народу? Єгоханан ще не розбирався як слід у всіх тонкостях єрусалимської храмової політики. Про садукеїв говорили ще в Геброні як про приятелів римлян, іродіянських підлизувачів. Та хіба ж може бути римським запроданцем той, хто пише такі трактати? Трактати, що так і кличуть до боротьби, до чину!.. Та згадуючи собі Йосифову зовнішність, як бачив його часто серед храмових подвір, коли той ішов в супроводі двох слуг, що робили йому серед юрби дорогу, — не міг Єгоханан позбутися сумніву. Ті плекані руки, тонко чісана, волосок до волоска, борода, майже прозоре, таке тонке, полотно одягу, чистий сидонський вісон, солодкий аромат пахощів… З цілої Йосифової постаті дихало плеканою винятковістю, виключністю. Якщо всі садукеї були такі, то дійсно тяжко їм злитися з народом, який не має ані таких плеканих рук, ані так дбайливо вирівняних бганок, не має часу на плекання струмистих борід і пахне не сирійськими пахощами, а потом праці, порохом землі і димом своїх родинних вогнищ… Але на всі ці сумніви був тут трактат, цей захоплюючий бадьорий сувій, що так ясно й безвідхильно показував ту дорогу, за якою тужило серце: «І ще дав усьому