Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Новому етапу загострення українсько-польських взаємин «сприяли» дії радянської влади в Західній Україні, спрямовані на мобілізацію місцевого населення до Червоної армії, залучення його до роботи в місцевих адміністративних органах, міліції, так званих винищувальних батальйонах («стрибках»), а також обмін населенням, що проходив відповідно до підписаної 9 вересня 1944 р. угоди між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення (ПКНВ).

Наприклад, у рапорті від 8 серпня 1944 р. про ситуацію в Чортківському інспектораті Тернопільського округу АК його командувач капітан С. Чернецький («Вєнцлав») зазначав: «З першого погляду ставлення Рад до поляків нібито прихильне. Більшовики приймають їх в усі адміністративні установи, однак прагнуть до того, щоб повсюдно були представлені також українці, підкреслюючи цим, що останні є спадкоємцями цих територій. Вже за Рад у Борщові сталися випадки мордування поляків українськими бандами. У відповідь на польську інтерпеляцію з приводу того, чому Ради не реагують на це, комендант місцевого винищувального батальйону пожалкував за тим, що німці не вимордували всіх поляків»[638].

Слід зауважити, що окремі керівники польського підпілля, зокрема львівський окружний делегат польського емігрантського уряду А. Островський, докладали багато зусиль, заохочуючи поляків до вступу у «винищувальні батальйони», діяльність яких була спрямована головним чином на знищення українського незалежницького руху. Проте переконувати поляків у необхідності «співпраці з радами», а на території Польщі — з ПКНВ не було потреби. Ті з них, хто хотів вижити, мали або виїхати у безпечне місце, або змушені були співпрацювати. Доля українців була подібною.

Щодо поляків, то різниця між ними полягала лише у тому, що одні свідомо йшли у різного роду воєнізовані формування, щоб отримати зброю і помститися українцям, інші таким чином рятували життя своє і своєї родини. Чимало бійців АК отримали посвідчення учасників радянського партизанського руху і незабаром опинилися у «стрибках». У цей час близько 50 тисяч бійців польського антинімецького руху Опору наприкінці війни знаходилися в радянських та польських концтаборах.

У зв’язку з вищесказаним зауважимо, що не можемо не поділяти точку зору українського дослідника Я. Ісаєвича, який писав: «шануючи своїх національних героїв, українці не можуть заплющувати очі й на геройство тих, хто воював за Польщу, зокрема й на тих теренах, де ідея відбудови польської держави була, з українського погляду, неслушна, а з точки зору польських можливостей — нереалістична»[639].

У документах ОУН радянську дійсність після повернення в Західну Україну Червоної армії було представлено таким чином: «Всі бояться вже не так більшовиків, як новоствореної польської поліції, яка беззупинно шастає по селах, ревізує і тероризує населення. Поляки сильно підбадьорені і мають великі привілеї. Поляки на мобілізацію йдуть залежно від терену. З Борщівщини і Копичинеччини йшли масово, окремими відділами, з прапорками і піснями. Зі Скалатчини йшли разом з українцями і розділилися щойно у с. Стриївці під Збаражем...

Польської поліції є по селах багато, наприклад, в с. Вікно — 48 осіб, в с. Сороцьке — 24, а польське село Боричівка на Теребовлянщині озброїло всіх чоловіків і йшло на акцію на українські села Ілавче та Глещаву. Були поляки навіть з косами і вилами. Оточували село з вечора, а ранком йшло у село НКВД і робило труси по хатах... Фактом є те, що від поляків потерпають села, в яких ОУН протипольської акції не проводила, а по селах, де були навіть невеличкі акції, поляки сидять тихо»[640].

Українсько-польська збройна боротьба точилася по обидва боки нового кордону. АК і УПА мстилися одна одній, а водночас і цивільному населенню за давні образи і нові жертви, за «співпрацю з ворогом» і небажання зрозуміти позицію протилежної сторони, за необхідність евакуації співвітчизників з родинних земель. Дуже часто ставалися випадки просто пограбувань і вбивств людей обох національностей, аби запобігти вивезенню з країни майна. Трагічними символами українсько-польських взаємин на завершальному етапі війни стала доля мешканців сіл Павлокома Перемишльського повіту, де у березні 1945 р. загони АК вбили 366 українців[641], Піскуровичі Ярославського повіту, де у квітні 1945 р. в результаті дій вояків Народових сил збройних (НСЗ) загинуло понад 100 осіб, Верховини Красноставського повіту, де у червні 1945 р. загони НСЗ знову винищили близько 200 українських чоловіків, жінок та дітей[642]. Чимало жертв у цей період було також серед польського населення з провини УПА.

Цікаво, що і на завершальному етапі війни між українським і польським підпільними рухами робилися спроби дійти згоди та налагодити співпрацю. Про це свідчать доповідні записки заступника наркома внутрішніх справ УРСР Т. Кальненка секретарю ЦК Компартії України Д. Коротченку. Процитуємо уривок однієї з них: «У районах Любачівський, Ярославський, Лісковський, Перемишльський і частково Томашівський, Грубешівський в бандугрупованнях АК і УПА нараховується понад 15 тисяч осіб. Характерно, що останнім часом між АК і ОУН не зареєстровано жодної збройної сутички, а навпаки, за вказівкою центральних проводів між УПА і АК йдуть переговори щодо спільних дій збройними з’єднаннями проти заходів Радянської влади і Польського Тимчасового Уряду. Згідно даних від 22 квітня 1945 р. група аківських офіцерів на чотирьох підводах з Ярославського району їздила до Любачівського району для переговорів з УПА про спільні дії. Переговори проходили у лісі неподалік від с. Башня Любачівського району»[643].

Проте оскільки між учорашніми ворогами, а сьогоднішніми партнерами «по неволі» залишалася маса суперечностей, то про справжню співпрацю можна було лише мріяти. От який, наприклад, робився висновок представниками ОУН(Б) у липні 1945 р. щодо перспектив