Читати книгу - "Нездоланний"

Тож вони повернули ліворуч повз фасад будівлі і поїхали, тримаючись правого боку дороги. Із цього боку будівля виглядала такою ж велетенською. Такою ж рожевою. Такі ж самі серця та губки. Ричерові подумалось, що ці кулі якимось чином провокували на випивку. Краще, ніж їхати в інший бік, назустріч інтенсивному руху.

З того кута огляду вони побачили, що будівля не займала цілий квартал. Можливо, від одного боку до іншого – так, але не від передньої частини до задньої. Вона різко обривалася, і на задній частині цього кварталу розташувався майданчик для прийому товару. Що було досить логічним. Клубові такого розміру потрібна величезна кількість витратних матеріалів. Він же нагадував справжній океанський лайнер. А ще він мав багато сміття та інших відходів, які потребують переробки. Через що виникає потреба в тому, щоб регулярно вивозити такі речі. Подвір’я знаходилось за огорожею, зробленою із надзвичайно міцного на вигляд дроту, в яку були вплетені рожеві стрічки, щоб крізь неї нічого не було видно. Зверху на огорожі були ще завитки колючого дроту, щоб уберегти територію від зловмисників. Проте два десятифутових відрізки огорожі кріпились на петлях, щоб мати змогу відчиняти їх досередини. Це було досить мудро через те, що сюди постійно приїжджали машини, привозячи продукти та вивозячи звідси сміття. Одна частина цих воріт була відчиненою.

– Зупинись, – сказав Ричер.

Ченґ зупинилася та обережно від’їхала трохи назад, щоб отримати кращий кут огляду. Вона сказала:

– Не вірю своїм очам.

За ворітьми розташувався ряд сміттєвих баків, які були заввишки майже з людський зріст, а ще вони побачили територію, на яку виходила кухня і на якій просто зверху на бетонному покритті розстелили штучний газон, поставили декоративний частокіл, білу металеву садову лавку і крислату парасолю від сонця. Усе для того, щоб кухарі та офіціанти могли висмалити цигарку в комфортних умовах. На лавці сидів товстун. Він палив велику товсту сигару та розмовляв із якимось хлопцем латиноамериканської зовнішності, котрий був одягений у майку-алкоголічку та косинку. Хлопець стояв, уважно слухаючи товстуна, проте його погляд зафіксувався на якійсь точці у повітрі просто над головою товстуна.

Але слово «товстий» сюди не надто пасувало та було просто недостатнім. Чоловік, що сидів на лаві, був не просто пухким, чи мав широку кістку, надмірну вагу чи навіть ожиріння. Він нагадував гору. Він був просто величезним. Понад шість футів точно, і це тільки завширшки. Через його розміри лавка під ним видавалася мініатюрною. Він був зодягнений у каптан сірого кольору, завдовжки до гомілок. Його коліна вивернулися назовні під вагою живота, він сидів, відкинувшись назад, його зад висів із самого краю лави, бо інакше живіт не дав би йому можливості сісти прямо, під кутом дев’яносто градусів. На його тілі неможливо було розпізнати обриси якоїсь фігури. Він був просто недиференційованим трикутником живої плоті з грудьми, які були завбільшки з не до кінця накачані баскетбольні м’ячі, а ще на ньому скрізь виднілися непоясненні випуклості та округлості завбільшки з велетенські подушки. Він обперся руками на спинку лавки, і з його ліктів з ямочками з кожного боку звисали величезні складки жиру.

Іншими словами, він був просто грандіозного розміру, як повідомив інформатор Ченґ. Його голова видавалася крихітною порівняно з рештою його тіла. Обличчя було рожевого кольору, воно блищало від сонячного тепла, а очі були маленькими і глибоко посадженими, частково тому, що він сильно мружився від сонячного світла, а частково через те, що його обличчя так сильно роздулося, наче хтось устромив йому у вухо велосипедний насос та зробив ним десять сильних рухів. Його зачіска являла собою таку ж поголену голову, як і в тих трьох хлопців, яких вони зустріли в будинку сестри Мак-Кенна.

Ченґ сказала:

– Але це може бути і його брат або кузен. Можливо, у них всі в сім’ї товстуни.

– Він схожий на боса, – заперечив Ричер. – Подивись, як він розмовляє із тим хлопцем. Здається, хлопчині зараз ой як несолодко.

І справді. Без жодних вистав. Без криків. Лише неперервний потік слів. Цій розмові не видно було кінця-краю. І саме тому вона й була настільки ефективною й жорстокою. Хлопець у хустині явно невесело проводив час. Він стояв непохитно, дивлячись кудись у повітря та мужньо зносячи цю розмову.

Ченґ сказала:

– Нам усе одно потрібно дізнатися більше. Можливо, Мерченко розподіляє завдання. Може, у нього є помічники. Можливо, є в нього брат або кузен, який вирішує питання щодо персоналу замість нього самого.

Ричер запитав:

– Твій інформатор казав що-небудь про інших членів родини?

– Вона нічого такого не казала.

– Ти можеш ще раз це перевірити?

Ченґ уже набирала номер на телефоні. Ричер слідкував за товстуном. Він нікуди не збирався йти. Принаймні поки що. Він досі розмовляв. Ченґ поставила запитання та слухала відповідь на нього. Тоді вона поклала слухавку і сказала:

– Нам нічого не відомо про членів його родини.

– Він схожий на боса, – стояв на своєму Ричер. – Ось тільки біля нього чомусь немає охорони. Жодних чоловіків у темних окулярах із навушниками у вухах. Один біля воріт таки мусить бути. Це беззаперечний мінімум. Цей тип має бути кримінальним ватажком. А його зараз повністю видно з вулиці. Ми тут собі просто сидимо, і ніхто не намагається нас прогнати.

– Мабуть, це через упевненість, – припустила Ченґ. – Або навіть самовпевненість. Він думає, що ми вже