Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Однак на глибині чотирнадцяти тисяч метрів я побачив серед кришталево-прозорих вод темні силуети гірських вершин. Можливо, гори були такі ж високі, як Гімалаї або Монблан, навіть ще вищі, — адже глибина безодні була безмірна!

«Наутілус» ковзав у бездонні глибини, незважаючи на величезний тиск зовнішнього середовища. Я відчував, як скриплять скріпи залізної обшивки судна, як згинаються розпори, як тремтять переборки, як скло у вікнах салону, здавалося, прогинається досередини під тиском води. Якби наше судно не мало опірності сталі, як твердив його капітан, його б, безумовно, розплющило!

У той час як судно ковзало по діагоналі, ледь не торкаючись виступів скель, загублених серед океанських вод, мені довелось побачити кілька вапняних трубок, представників двох, найбільш відомих родів поліхет-трубкожилів: спіробрисів і серпул, а також кілька зразків морських зірок — астеріас.

Але незабаром і ці представники тваринного світу зникли, і на глибині більше трьох льє «Наутілус» перейшов за межі водного середовища, заселеного живими організмами, подібно до повітряної кулі, що піднялася вище біосфери. А ми були вже на глибині шістнадцяти тисяч метрів — чотирьох льє — під рівнем океану, і обшивка «Наутілуса» зазнавала тиску в тисячу шістсот кілограмів на кожний квадратний сантиметр своєї поверхні!

— От так притичина! — закричав я. — Опинитися в таких глибинах, куди не проникала жодна людина! Подивіться, капітане, погляньте-но! Які величні скелі, які печери, що не надали притулку жодній живій істоті! От останній край материкових масивів земної кулі! За його межами кінчається життя! Чому ж ми повинні, побувавши в цих незвіданих зонах, винести із собою лише одні спогади?

— А ви хотіли б, — запитав мене капітан Немо, — винести звідси щось більш істотне, ніж спогади?

— Як накажете розуміти ваші слова, капітане?

— Я хочу сказати, що нічого немає простіше, як увічнити на знімку цей підводний пейзаж!

Не встиг я висловити свій подив, як капітан Немо вже розпорядився, щоб принесли фотографічний апарат. Стулки в салоні були широко розсунуті, і водне середовище, освітлене електрикою, являло собою прекрасний об’єкт. Ні світлотіні, ні найменшого мерехтіння! Це штучне світло створювало кращі умови, ніж сонце, для нашої зйомки підводного пейзажу. «Наутілус», покірний волі свого гвинта і положенню похилих площин, застиг на місці. Ми навели об’єктив апарата на уподобаний нами пейзаж океанічного дна і через кілька секунд одержали чудовий негатив..

Я зберіг цей знімок. Тут видні первозданні скелі, що ніколи не опромінювалися денним світлом, гранітні підґрунтя кори земної кулі, глибокі печери, видовбані в кам’янистому масиві, незрівнянний за чіткістю малюнка обрис гірських вершин, що наче вийшов з-під пензля фламандського живописця. А там, на задньому плані, хвилеподібна лінія гір завершувала чарівний пейзаж! Як живописати цей ансамбль гладеньких, чорних, немов відполірованих скель, без прозелені моху, без єдиної кольорової плями! Скель, таких відмежованих від цієї водної стихії, що так гордо постали своїми підніжжями на піщаному дні, облитому електричним сяйвом!

Тим часом, зробивши знімок, капітан Немо сказав:

— Ну, а тепер пора і підніматися, пане професоре! Не слід зловживати нашими можливостями і занадто довго піддавати корпус «Наутілуса» такому сильному тиску.

— Тож піднімаймося, капітане! — відповів я.

— Тримайтеся міцніше!

Не встиг я збагнути змісту застереження капітана, як мене звалило з ніг.

За наказом капітана гвинт вимкнули, рулі глибини були поставлені вертикально, і «Наутілус» злетів угору, як повітряна куля.

Він розсікав товщу вод із глухим свистом. Усе зникло в цьому скаженому злеті. За чотири хвилини подолавши цілих чотири льє — відстань між ложем і поверхнею океану — і зринувши з води, як летюча риба, він знову опустився на океанські хвилі, зметнувши у височінь фонтан бризок!

У ніч з 13 на 14 березня «Наутілус» знову взяв курс на південь. Я думав, що на широті мису Горн він, обігнувши його, ввійде у води Тихого океану і цим закінчить свою кругосвітню подорож. Одначе ми прямували убік Австралії. Куди тримав він шлях? До Південного полюса? Ну, це просто божевілля! Я починав схилятися до думки, що вчинки капітана цілком виправдовують побоювання Неда Ленда.

Останнім часом канадець не втаємничував мене у свої плани. Він став стриманий, мовчазний. Я бачив, як обтяжував його наш полон. Я відчував, що з кожним днем він ставав усе дратливіший. При зустрічі з капітаном у нього очі спалахували похмурим вогнем, я ненароком побоювався, що запальний канадець дозволить собі яку-небудь зухвалу витівку.

У той день, 14 березня, Консель і Нед Ленд прийшли до мене в каюту проти узвичаєного часу. Я поцікавився, що їх привело до мене.

— Хочу вас про дещо запитати, пане, — похмуро почав канадець.

— Будь ласка, Неде.

— Як ви гадаєте, чи багато людей на борту «Наутілуса»?

— Не можу цього сказати, друже.