Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

До завтра…

О шостій ранку за ним прийшли. Значить, уже наступило ЗАВТРА, — подумав Майкл і просто запитав, котра година. У часовому вимірі ще існував ранок з годинами.

Потім у тюремній машині його повезли до будинку суду і все довкола Майкл сприймав як екскурсію, не більше. Єдиним, на що зреагував дитячим «ух, ти/», стали холодні та сильні дощові краплини, зовсім не схожі на воду з умивальника його камери. Підвів голову догори: небо затягували грозові хмари, вони готувалися до щедрої зливи.

Так він зустрівся з осінню, бо надходив листопад, самий вологий на цих широтах, хоча мусонний клімат не знижував температуру до +30 градусів по Цельсію.

Майкл не любив осені, бо насувалася пора дощів, яка підстьобувала до роботи кожного, хто влітку бив байдики у відпустках, а тепер витримував осатанілий темп накопиченого та незробленого із запалом професійного бігуна на довгі дистанції. Зголоднілі під час «мертвого» сезону за сенсаційним матеріалом репортери уже обложили телевізійними камерами все довкола, смакуючи і роздмухуючи на свій лад справу Харріса.

Перед початком судового засідання з нього зняли кайданки і відвели на лаву підсудних. Майкл сидів в оточенні озброєної охорони і відчував, що йому буде навіть цікаво послухати, що ж говоритиме про нього сторона-обвинувач. Це ж увесь переповнений зал слухатиме і співчутливо зітхатиме, коли читатимуть обвинувачу вальний акт. І ні в кого не залишиться і краплини (отієї, що падала півгодини тому з неба) сумніву в тому, що він — вбивця громадянина королівства Нідерланди. Скільки б не дощило…

Свій вирок він уже прочитав, розгледівши присяжних, що сиділи навпроти. Їхні обличчя видавалися настільки однаковими, що стали схожими на велетенську маску трагіка, котра спочатку викарячила очі на Харріса, а потім, вжившись у образ тих, хто вершить правосуддя, скривила кутики вуст донизу і упокоїлась у правомірності трагізму та приреченості.

Незатишно почувався у залі суду і представник австралійського посольства.

Натовп вирував презирством до Харріса. І лише обличчя Мааса, Фатухелу та Ліана світилися полохливо і насторожено до всього, що мало тут відбутися. Потім безліч разів Майкл повертався до друзів і втішався, що серед суцільної маси таврування бачив співчутливі погляди.

Зачитали обвинувачувальний акт і відразу стало видно, що слухання справи Харріса завершиться швидко, як і попереджала Нурен Гадженг.

Викликали свідків. Усі знали, що Харріс і Ероут летіли у червні чартерним рейсом до Джакарти і їхній літак зазнав аварії. Банківський працівник дав свідчення, що на ім’я Ероута у Танджунау прийшла з Амстердама значна сума грошей. Це слугувало правдоподібним мотивом ретельно спланованого пограбування, бо й Бінгасар гнув туди ж — його клієнта вбито з метою пограбування. Про банківські справи Ероута говорив запально, переповідав навіть про одяг, який купила голландцеві його дружина, наплів казна-що про покійного Тітрадо, який показав йому Майкла Харріса, що лікувався на Ентанго і потім підробляв у Сітархурта.

Нарешті підняли Харріса. Та говорити йому не дали. Суддя замість нього розповів, що сталося в номері готелю Бінгасара, який винаймав Теодор Ероут, мало не через кожне речення позирав з-під окулярів на підсудного і перепитував:

— Так? Правильно? — і вимагав, щоб Харріс відповідав однозначно на запитання.

— … І ви убили Теодора Ероута, скрутивши йому карк!

— Ні, але…

— Прошу відповідати тільки «так» або «ні». У кулаці загиблого знайдено пояс-гаманець з розірваним замком. Він належить вам?

— Так, але…

— Наступного ранку ви відлітали до Медана?

— Так, але…

Йому не дали можливості спростувати висунуті звинувачення, бо як тільки Харріс вимовляв розділовий сполучник але, суддя відразу вигукував:

— Я просив коротко відповідати на запитання!

З кожним таким сплетінням марних спроб пробитися своїм але крізь стіну упередженості, зростало у Майкла майже фізичне відчуття, як усі-усі його тут ненавидять, крім Мааса, Фатухелу та Ліана. Але вони виглядали маленькими мілководними рибинками, бо не мали доказів на користь Харріса, а просто вірили у невинність свого друга і тому від обурення лише хапали ротом повітря.

Од побаченого стало боляче і Майкл почувався дитиною, готовою ось-ось заплакати. Шкода стало не себе, такого великого, а отого Майкла, котрий мав замість тіла тільки душу, жив у ньому і так сподівався знайти своє продовження та матеріалізуватись у ненародженій ще дитині великого Майкла. А воно аж ніяк не вийде, бо усі його вивернули навиворіт, примусили розчинитися серед зацькованих поглядів, бо фатальний вирок стирав його з числа живих…

— Чи є якісь запитання у захисника? — питав суддя. Нурен Гаджен повторювала завчено, наче і її били палицями: ні-і-і-ва-ша-че-е-есть.

Принаймні, таке враження сиділо в голові у Майкла.

— А що ж тут говорити! — з місця коментував адвокат-обвинувач. — Усе усім ясно.

Суддя бехнув молотком:

— Оголошується перерва!..

Джо Ероут ступив удруге на індонезійську землю через п’ятдесят років. Вийшов з літака настільки втомленим, що ледве-ледве пересував ногами, ніби й справді тягнув на собі збитого з морених колод, а тому чорного і важкого, хреста. Раз за разом старий навіть зупинявся і прислухався: невже хрест важкий від того, що просочений слізьми та лементом розстріляних? Свят-свят! І приплентається ж таке на думку! Як мокрий пес, крутив головою, намагаючись відігнати бризки пам’яті. Та марно…

До смерті сина ніколи подібних екскурсів не мав. Важливим була тільки таємниця браслета, і нічого більше не хвилювало старину Ероута. Це вже не так важливо зараз, як він вислідив гниду Доулда і зумів зіграти на його нервах потрібну пісеньку.

Втрата сина таки підточила старого і тепер його сталева, як вважав, воля усередині бобляється і