Читати книгу - "Полуничний сезон"

— Свідка ви купили?

— Як — купили? — стрепенувся Нужний. — Це вигадка!

— Тоді прошу пояснити: за які заслуги ви пригощали Яковенка, викинувши для цього сімдесят карбованців?

— Ми пили просто так. Зустрілися і…

— «Просто так» ви могли випити пляшку вина. А коньяк «просто так» у ресторані не п'ють. Може, тут пахне сіном? — спитав Павло і подумав: «Що я роблю? Я кидаю їм рятівний круг — ухопляться за нього. Чи, може, тут і справді… сіно?» — Чого ви так дивитеся?

Геннадій кліпнув, зібрався щось сказати, але очі враз взялися холодним спокоєм: вирішив і далі стояти на своєму а чи намислив ухопитися за «рятівний круг» — спалене сіно? Всього можна чекати.

І Турчин продовжував:

— Повернемося до ресторану. Отже, про що ви там розмовляли?

Нужний мовчав, ніби й не до нього мовлено.

— Ви що, не зрозуміли?

— Зрозумів.

— Так у чому річ?

— Я не пам'ятаю.

— Жодного слова?

— Жодного… Ми багато випили…

— Але спочатку, коли сідали до столу, були тверезі?

— Трохи дома хлебнув…

— Не обманюйте. У вашій хаті горілка не водиться.

— Я купив.

— Де?

— У магазині.

— Вас продавщиця знає? Зараз ми туди поїдемо і вияснимо. Тільки прошу не забувати: ви вже раз завинили перед законом. Востаннє питаю: про що розмовляли?

Холодний спокій в очах Геннадія зник. Вже дивився на капітана жалібно, ніби випрошував у нього помилування. Потім тихо, ніби собі в пазуху, зашепотів:

— Хвалилися, хто і як рибу ловить. Більше ні про що, тільки про рибу. А дослівно не пам'ятаю, бо ж… самі знаєте…

Продавщиця магазину лиш глянула на Геннадія Нужного, як по її повних губах ковзнула весела посмішка:

— Чого ж не знаю? Клієнт, можна сказати, постійний. Часто бере вино. Правда, останнім часом заявляється рідко, видно, десь нанюхав самогонницю.

— То де брали горілку? — знову запитав Турчин у Геннадія вже на вулиці.

— У самогонниці. Але я вам не скажу, бо ви її оштрафуєте.

— От що, Нужний, мені набридли ваші викрутаси. По горло ситий ними. Востаннє питаю: з якої пагоди напували Яковенка?

— Не знаю. Мені Губенко сказав: підемо, то я й пішов.

«Чи він і справді такий тупий, — думав Турчин, — а чи тільки вдає з себе тупого? Треба дізнатися, з якої нагоди вони випивали. Може, саме тут заховано один із кінців?»

На запитання, про що вони розмовляли з Яковенком у ресторані, Губенко довго не відповідав. Іскри тривоги змигували в його очах і гасли.

— Вам усе переказувати?

— Можна.

— Але ми стільки говорили… Всього не пригадаєш. Про риболовлю говорили найбільше — історії різні згадували, вихвалялися один перед одним.

— Вихвалялися чи хвалили один одного?

Губенка збило з пантелику таке просте запитання. Певно, дав би багато, аби дізнатися, що за ним ховається. Тому знову мовчав.

— Так важко пригадати? Ну й ну… І неправда, що ви говорили тільки про одну риболовлю. Ми розпитували про те деяких сусідів по вашому столику, офіціанток. Так що, Губенко, годі відпиратися. Ви і вся ваша компанія заплуталися — далі нікуди.

— В усьому заплуталися, — додав Скрипка.

Губенко подивився на нього злякано. Він знав закони, через те й боявся слідчого прокуратури куди більше, ніж оперуповноваженого, і саме це наводило на думку, що він убив Товкача. Якщо вбив навмисне, тоді й квартирні крадіжки — на їхній совісті. У ресторані вони й справді добре випили, розмовляли голосно, і офіціантка чула, як ці рибалки-браконьєри клялися у вірності один одному, вічній дружбі, Губенко і Яковенко цілувалися. Досі між ними дружба не водилася, були знайомі між собою, як усі рибалки. Що за цим стоїть — спалена скирта чи Яковенкова брехня: на річці він нікого не бачив?

— Значить, несила пригадати, про що говорили в ресторані. — Мова Турчина була тверда. — Навіть не можете сказати, хвалили один одного чи вихвалялися один перед одним?

— Я хвалив Яковенка, що він добрий рибалка, — тихо сказав Губенко.

— Бачите, як воно виходить: ви пригощали Яковенка, ви його вихваляли. Скажете, просто так? Ніхто цьому не повірить. Ви платили йому за послугу. Яку? Добре розумієте, куди все хилиться…

— Але ж до. всього того я не причетний. Повірте.

Губенко жалібно кривився. Скрипка, котрий досі більше мовчав, ніж говорив, прокашлявся.

— Дарма, Губенко, стараєтеся: вам нас не розжалобити. Коли ви незугарні заперечити факти, що засвідчують вашу участь у злочинах, нам доведеться вдатися до крайності — арештувати вас.

Губенко шарпнувся, видно, хотів заперечити, але на тих кілька слів не вистачило сили. Його обличчя посіріло, зморщилося.

— Але ж… — нарешті спромігся на мову.

— Ніяких «але»! — урвав його Скрипка, — Ми і так із вами довго морочилися, — І до Турчина: — У вас чистий бланк є? Я напишу постанову.

Вікторові очі розширилися, вони були сповнені відчаю. Враз пожбурив під ноги кашкета, істерично закричав:

— Хай пропаде! Хай усе пропаде! Я скажу. Скажу всю правду. Зашипіть. — І, перехопивши повітря, випалив одним духом: — Ми з Нужним спалили скирту. Ми! І більше нічого не робили. Чуєте: нічого — ні я, ні він.

Скрипка і Турчин переглянулися, в їхніх поглядах було здивування, тільки ледь-ледь зблискувала цікавість: якої далі заспіває. Та чоловік лиш важко дихав. Зійшов наплив того бурхливого, неконтрольованого, що захопило всього, понесло і викинуло на другий берег.

— Як усе було? Розкажіть!

Віктор в'яло підвів голову, подивився на слідчого й оперуповноваженого. Страху чи хвилювання в погляді не