Читати книгу - "На уходах"

— Кличте усіх, — звелів Андрій.

Судді кинулись до дверей і за хвилю стали усі сходитися. Андрій розповів в чім діло.

— Ви зле розсудили, — каже один старший хлопець. — Ониськові п’ять, то добре, а Максимові десять, хай не хитрить і других на гріх не підводить.

— Так його, добре! — загула громада.

— Та я вже приймаюся, як розсудили, — погодився Максим.

— Е, голубе, — каже Андрій, — було прийматися зразу, та тепер буде так, як сказала громада. Треба зразу зробити те, що присуджено.

Судді поставили лавку і присуд був виконаний.

— Тепер віддай Семенові скрипку, а п’ятака нашому скарбникові в коробочку. Тепер, товариші, ходім гуляти!

Хлопці повиходили. Оба вибиті ані не скривились і пішли з іншими, начеб нічого не сталося. Івась, чуючи те усе, не міг з дива вийти. Та ж воно так само судила старшина у Гаврилівці. Він спитав Андрія:

— Звідкіля ви такого навчилися?

— А хіба ж ми не бачили, як січова старшина козаків судить? Лише що козаки йдуть ще від курінного отамана до генерального судді, а відтак до кошового, а у нас того нема.

У нас судді судять, а отаман каже так, або ні, а коли не хоче, то рішає уся громада, та й усьому край.

— А він мусить засуд прийняти?

— Ні… Коли не прийме, то виводять справу перед шкільного отамана, а той, не розбираючи діла гаразд, каже так, як ми розсудимо, лише що такому вліплять ще з причинком. Отаман знає, що ми по правді судимо і що громада нікого не кривдить.

Спокійно пливло життя на Січі з того часу, як запорожці на спілку з донцями пішли у Крим помститися на орді за кривду своїх братів. Козаків осталося мало. Вони робили свою службу. Виїздили на роз’їзди, держали на Січі поготівлю, ловили рибу. Тепер було на Січі просторо, бо базар здебільшого опустів. Крамарі не мали багато покупців — пороз’їздилися. Мали, напевно, повернути, коли повернуться козаки з щасливого походу з добичею. Тоді можна буде добре заробити.

У школі наближався річний відпочинок. При кінці мав відбутися шкільний екзамен, на який сходилася січова старшина і приїздили батьки тих дітей, що з паланок, розсіяних на широких запорозьких землях.

Хлопцям уже навкучилася школа. Кожен мріяв про се, коли поїде звідсіля в край широкий або на який козацький хутір. Навіть ті сироти, що не мали кревних по паланках, виїздили, бо їх дуже радо брали до себе хуторні сімейні козаки. Було так, що кожен з тих, що мав батька на хуторі, брав зі собою ще одного-двох товаришів, а кому з сиріт не пощастило, того брав перший-ліпший козак, у якого був хутір.

Школярі, їдучи на село, брали з собою книжки, щоб було з чого людям прочитати. Були то переважно книжки церковного змісту. Народ слухав залюбки слова Божого і задля того школярів любили усюди. У кого на хуторі були малі діти, то тих вчили азбуки і підготовляли до школи.

Бо треба знати, що вкраїнський народ усе дуже любив науку і кожний хотів бути письменним. По селах України, де лише ляхи не поклали своєї руки, закладено при кожній церкві школу для дітей. Особливо це було на землях запорозьких, куди рука ляцька не сягала. Тільки у тих селах, що були близько самої Січі, козаки посилали своїх дітей до січової школи на науку.

Андрій їздив щороку у козацьку паланку у хутір сотника Тараса Жмута. Той знав добре Андрієвого батька, у походи морські разом ходили і тепер, як його не стало, старий сотник або сам приїздив по хлопця, або посилав по нього свого довіреного козака Явтуха Насипаного. І того року Андрій був певний, що поїде до сотника на канікули. Він дуже багато розповідав Івасеві про сотника і його сім’ю.

Та Івась замість радіти, був сумний, а раз так промовив:

— Ти, Андрію, поїдеш, а я сам остану і нудыувати буду на Січі.

— А хіба ж ти не поїдеш разом зі мною?

— Як мені їхати? Хіба мене чужого приймуть у сотника?

Тобі друге діло. Ти козацький син, твій батько лицарем був, а я син панського підданця, я се добре розумію.

— Ах ти, баранчику кучерявий! Та хто тобі такого намолов? Хіба не знаєш, що на Запоріжжі нема ні панів, ні підданих? Тут усі рівні, а коли ти сюди попався, то й ти усім рівний. А то б то гарно було. Слухай! Сотник мене любить, а коли я скажу, що ти мій приятель, то й тебе прийме щиро. Хліба у сотника досить. Минулого року я возив з собою до сотника Грицька Жука, та сього року він їде куди інде, а я тебе беру з собою. Розумно?

Та Івась ні раз не хотів на се пристати. Він був дуже на се вразливий, щоб людям у вічі не лізти, нікому не накидатися, не дивитися, де з комина куриться. Так вчив його батько змалку і так він усе робив. Тому-то він поклав — нікуди не рушатися. Приходило йому на думку поїхати до батька у Гаврилівку, та воно було страх далеко. З ким переїде через сей без краю степ, де він тільки біди зазнав.

Коли б справді попав у Гаврилівку, так певно не доведеться більше у школу вернути, а він дуже полюбив і школу, і науку, і товаришів. А так, вернувши на село, мусив би вертати до плуга та робити панщину. Ще чого доброго взяли б у замок на панського козачка.

Тою думкою лише втішався, що на Січі живе його