Читати книгу - "Безцінний"

— Так, — тільки й сказав Анатоль і рушив далі.

— Що «так»? — не вгавав Кароль.

— Так, пхаєш носа.

— Але про що йдеться? — Кароль не зрозумів або не хотів зрозуміти недвозначної відповіді. — Ти теж хворий? Ви познайомилися в якійсь групі підтримки? У тебе рак серця?

Анатоль усміхнувся. Непогано сказано. Так, у певному сенсі у нього був рак серця. Сильвія передала його йому, все правильно, найбільш заразливе новоутворення в історії медицини.

— Ця жінка була мені колись близькою, от і все.

— Ага.

Думав, що розмову закінчено, аж ні.

— Ти знаєш, що вона вже зібрала все?

Першої миті не зрозумів.

— Усе?

— Вона вже зібрала всю суму на операцію. Їй потрібно було двісті п’ятдесят тисяч доларів, учора було навіть більше двохсот п’ятдесяти. А ще кілька днів тому мала ледве кільканадцять тисяч. Ти їй щось підкинув?

— Трохи заощаджень, — відповів автоматично, стримуючи емоції.

Останні звуки ще лунали в повітрі, коли зрозумів, у чому зізнався. Міг іще спробувати обернути все на жарт, але був уже настільки втомлений від цієї гри, що, по-перше, йому не хотілося, а по-друге, подумав, що вони заслуговують на його щирість. А по-третє, годі було вже з нього цієї конспірації, цієї безглуздої гри у «польських шпигунів», цієї гонитви за таємницями сімдесятирічної давнини й мазаниною, на яку мастурбують якісь кретини, у яких клепки розсохлись через заможність. Яке це все має значення у порівнянні з жінкою, яку вирішило вбити її власне серце.

— Тебе знайшли? — запитала Ліза за їхніми спинами.

Після її запитання всі різко зупинились і втупились у майора, в гірській тиші їхнє дихання здавалося неприродно голосним.

— Так. Я зробив переказ з інтернет-кафе готелю в Гетеборзі, переказав на її рахунок усі заощадження. Боявся, що в мене не буде другого шансу. Увечері чекали на мене. Тобто один американець чекав. Був дуже люб’язний і чемний. Пропонував заплатити за операцію Сильвії і ще докласти трохи на дрібні видатки.

— Що ти мав зробити взамін?

— Мав носити на собі жучка, щоб вони могли спостерігати за нашими діями. Звичайно, наговорив сім мішків гречаної вовни, що, мовляв, є речі важливі, а є ще важливіші, міжнародна стабільність, усяке таке.

— І що ти зробив?

— Узяв жучка, ґречно подякував і якнайшвидше чкурнув з готелю. В аеропорту купив квиток до Москви і здав у багаж сумку з газетами й жучком. Не допитуйте мене, будь ласка, на тему вміння бути невидимим і замітати сліди, бо професіонал тут я, а вам щонайбільше може пригадатися те, що ви вичитали в Тома Кленсі.[96] Тож не беріть до голови, о’кей? Ми в безпеці.

Перш ніж хтось із них устиг озватися, рушив угору. За кілька кроків вийшли на галявину, сонце відбивалося від снігу так сліпучо, що мусили відвернутися. Лише за якийсь час їхні очі призвичаїлися до світла.

Готель стояв на вершині галявини, наче казковий замок на вершині гори. Прямокутна брила на фундаменті з гранітних блоків, вкрита майже пласким дахом, що спирався на стіни тонкими підпорками. Простий, в альпійському стилі, без низькопробної ґуральщини, відкосів, оздоблень і орнаментів. Міцний оплот, притулок, що вселяє спокій і довіру.

— Як виглядав цей американець? — запитала Лоренц, заступаючи йому дорогу.

— Як багатий американець. — Ґмітрук знизав плечима.

— Тобто?

— Високий, стрункий, гарно вбраний. Зуби як порцеляна з Цмелюва, волосся чорне як вакса для черевиків, очі зелені як ліс у серпні. Усього забагато, як це буває в американців.

Лоренц і Ліза стояли перед ним нерухомо, ніби побачили усіх померлих предків на галявині за його спиною.

— Джаспер Леонґ, — прошепотіла Зоф’я.

— Маєш рація і не маєш рація, — виправила її Ліза. — Це був Джаспер Леонґ, але теж Мартін Меллер. Дуже злий чоловік. Маємо тікати.

— Який Мартін Меллер? — Зоф’я здивовано глянула на неї.

— Схоже на те, — крижаний голос Ґмітрука чудово пасував до зимової обстановки; говорячи, він не спускав очей з Лізи, — що за якимсь космічним збігом обставин цей Леонґ, який мало не вбив докторку Лоренц у Нью-Рошелл, це Мартін Меллер, колишній коханець нашої злодійки. Відомий серед злочинних еліт як Гермод, убивця на замовлення. Недоторканний, оскільки зазвичай працює для найбільших держав, які забезпечують йому охорону всіма можливими засобами.

Ліза відступила на крок.

— Я знаю, як звучить, — сказала. — Але я з ним нічого не єднає. Справді.

Ніхто не прокоментував.

— Маємо тікати, — повторила вона. — Якщо знайшов Анатоль, то знаходить і ми. Мусимо тікати, розділитися, забути все.

— Ні в якому разі, — втрутилася Зоф’я. — Ні в якому разі ми не повинні відступати. Якщо зволікатимемо, тим гірше для нас і тим краще для всіх, хто хоче нам перешкодити. Єдиний спосіб перемогти — це закінчити зараз цю справу, інакше нам кінець. Ідемо далі.

— Звичайно, йдемо далі. — Анатоль не спускав очей з Лізи. — Оскільки пані докторка має рацію й оскільки пані злодійка хоче повертатись. А ми вже не віримо пані злодійці.

Ліза підійшла до Анатоля. Майор був невисокий, стояли лице до лиця.

— Може, ти дурний. Може, ти злий. А може, ти зрадник, сучий сину.

— Стеж за словами.

— Так тобі залежить врятувати твоя колишня, щоб мати змога зажимати інша?

— Повторюю: стеж за словами.

— Іди ти. Через тебе всі не живеш.

Анатоль здригнувся, Лізина спотворена мова зазвучала як пророцтво. Якусь мить здавалося, що він її вдарить, але досі мовчазний Кароль став між ними.

— Ти помиляєшся, майоре, — промовив він. — Ми віримо пані злодійці. А тепер віддай його. — У його голосі не було ні претензії, ні ненависті, лише втома.

— Каролю, — Лоренц намагалася вести переговори.

— Облиш. Це неможливо, щоб вони припинили за ним стежити, якщо вже його знайшли. Це раз. Неможливо, щоб заплатили чверть мільйона доларів, а їх пошили в дурні. Це два. Але передусім неможливо багаж вислати кудись просто так. Це три. Я це знаю, бо Том Кленсі це знає, а майор Ґмітрук точно знає, що коли хтось здасть багаж і не ступить на борт, то багаж нікуди не полетить. Правила безпеки. Майор бреше, бо майор нас зрадив. Тому, — він знову звернувся до Ґмітрука, — наполягаю: віддай його. Переказ пішов, тож зроби принаймні це.

Стояли мовчки, тишу порушував шум навкологотельної метушні. Вище діти бавилися в снігу, туристи фотографувалися, поскрипував бугельний витяг. Тривало щоденне життя, таке звичайне й нормальне, що вся ця