Читати книгу - "Безцінний"

Ґмітрук витягнув із кишені куртки невеличкий чорний пристрій завбільшки як пульт для відкривання воріт і подав Каролю.

Лоренц охнула й опустилася на сніг.

— Не розраховую на те, щоб ви зрозуміли, — сказав Анатоль, — але це її життя… — урвав, побачивши, що його ніхто не слухає. Лоренц сиділа на снігу, Ліза стояла спиною до них, задивившись на ліс. Кароль крутив у руці жучка. Врешті відгорнув сніг з каменя, поклав на нього пристрій і старанно розтоптав каблуком черевика.

— Ти нас убив, сучий сину, — сказав, дивлячись офіцерові в очі.

Цієї самої миті гримнув постріл. Прокотився по горах як грім, відбився від скель і вершин, минуло трохи часу, поки вщухло його далеке відлуння. Усі четверо оглянули себе, кожен очікував побачити на вбранні невелику дірку, яка спочатку виглядатиме цілком невинно, аж поки тканина навколо неї раптом почне тьмянішати від крові.

Проте ніякої дірки не з’явилося.

Зате почулося дитяче хихотіння, яке долинало з невеликої пастушачої сторожки, що стояла на галявині за кільканадцять метрів від них. Анатоль опинився там за три стрибки, зазирнув усередину й витягнув двійко реготливих хлопців, одному було років сім, а другому — десь дванадцять.

— Давай, — сказав таким голосом, що вони миттю припинили сміятись.

— Давай, — повторив.

Старший хлопець неохоче поліз до кишені й поклав на простягнуту долоню Ґмітрука жменю петард, мабуть, заготовлених на святкування Нового року.

— Як звати?

У хлопців на очі навернулися сльози, молодший почав схлипувати.

— Адам і Алоїзій Банашеки, — промимрив старший.

Анатоль не озвався. Лише показав рукою на готель, і хлопці хутко зникли. Стояв хвилину самотньо, розглядаючи дитячі петарди в руці, ніби від них мало залежати все. Врешті заховав їх до кишені.

— Що сталося, те сталося, — мовив він, не дивлячись у вічі своїм товаришам. — Можете мені не вірити, але вчора, побачивши, що гроші вже на рахунку, я витягнув із жучка батарейку. Вони не знають, що ми тут. А тепер з мене досить міркувань про те, що може статися, а що ні. Закінчимо це.

Рушив у бік Калятівок, кинувши перед тим погляд на ледь помітну оддалік вигнуту підпору канатної дороги.

Йому не хотілося вірити, що він тут.

4

Гермод трохи звів брови, коли почув гуркіт, натреновані відчуття кілера помірно загострилися. Помірно, оскільки він міг відрізнити звук пострілу від вибуху петарди. Визирнув у вікно, але там не відбувалося нічого цікавого, діти каталися на санчатах, люди стояли в черзі до підйомника, на галявині пара молодят фотографувалася на тлі чарівної природи.

Спокійно, гівнюки бавляться феєрверками.

Так чи інакше, ця подія вивела його із задуми. На жаль, його жучок уже припинив діяти. Або сіла батарейка, або в поляка надто пізно прокинулося сумління. Це дещо ускладнювало завдання, бо він навіть не знав, чи вони з’являться тут, чи поїдуть у якесь інше місце в горах, що, зрештою, додавало справі гостроти.

Що це за полювання, коли жертва сидить посеред галявини у червоній шапці й тримає табличку з написом: «Цілити сюди».

5

Йоанна Банашек не злякалася гуркоту, бо одразу зрозуміла, що це бешкетують її діти. Коли ще у Вроцлаві побачила петарди і феєрверки, які хлопці отримали від свого нового вітчима, — Антоній, вочевидь, заразився від пасинків безмежною тупістю, — одразу зрозуміла, що клопоту не уникнути.

Що ж, це був кінець спокійного сніданку.

Вкинула до рота останній шматочок франкфуртської ковбаски, допила холодну каву й пішла одягатися, щоб мати змогу вистежити своїх улюблених синів, відірвати їм їхні дурні голови й кинути ведмедям на поживу.

6

Здалеку готель на Калятівках справляв враження масивного, зблизька мав вигляд фортеці, спроектованої так, щоб витримати буревії, лавини, землетруси й ядерну війну. Особливо вражали стіни з тесаних кам’яних блоків.

Готель був навдивовижу великий. З боку галявини здавався триповерховим — скляний пояс ресторанного ярусу, а над ним два поверхи готельних номерів. Зблизька, з боку входу, було видно, що над номерами є мансарда, де зазвичай були помешкання обслуги. Окрім цього, під рестораном був іще вхід до готелю й буфету, а ще нижче якісь господарські приміщення і лижний сервіс.

— Ви гадаєте, що десь тут є вхід до печер? — запитала Зоф’я. — Тут взагалі є якісь печери?

— Є, — відповів Анатоль. Усі четверо піднімалися широкими сходами до готелю. — Це вапнякові скелі. Але я сумніваюся, що хтось міг там щось сховати. Ви собі скоріше за все уявляєте великі зали, сталактити, сполучені зі сталагмітами, підземні озера й таке інше. А татранські печери — це радше кам’яні тунелі, плетиво каналізаційних труб, протягом більшої частини року все залите водою. Навіть якщо хтось сотворив диво й заховав там щось більше, ніж огризок яблука, то я дуже сумніваюся, що ваші картини це пережили, якщо їх не закрито в якихось герметичних саркофагах. Але в Татрах ніде немає настільки великих печер, щоб заховати колекцію скринь.

— Це не скрині з картинами, — мовила Лоренц. — У Львові ми дізналися, що Ашкеназі зняв їх або вирізав з підрамників і зберігав у рулонах. Для кількох десятків скринь фактично потрібна бальна зала, кілька десятків рулонів помістяться у великій шафі, комірчині або сховку для щіток. Оце й шукаємо.

Зупинилися перед вхідними дверима.

— То що? — спитала Зоф’я.

Подивились одне на одного. Мали засмучений вигляд. Не відчували ані піднесення, як на початку цієї пригоди, ані напруження, як у Нью-Йорку, ані страху, який супроводжував їх під час погоні по замерзлому Балтійському морю. Не відчували також задоволення від відкриття й зіставлення фактів, хвилювання, викликаного розслідуванням великої таємниці. Залишилося тільки виснажливе відчуття загрози, розчарування і втома. Зрада Анатоля призвела до того, що навіть якщо кого-небудь із них ця авантюра досі тішила, то тепер перестала.

Зоф’я поклала руку на клямку, але не відчинила дверей. Завмерла в нерухомості, ніби чекаючи, що хтось вирішить за неї і заштовхне її всередину.

— Це не ворота до пекла, а лише двері до наповненого туристами готелю в розпал сезону, — нарешті мовив Кароль. — Опануй себе й заходь усередину. Ми й так тут напевно нічого не знайдемо, бо женемося за якоюсь нездійсненною мрією. Перевіримо це і здриснемо звідси туди, де нас ніхто не знайде. З мене досить.

Відсунув руку Зоф’ї і штовхнув важкі двері.

7

Любила зиму, але щоразу, коли одягалася перед виходом, сумувала за літом, за тим, що можна взути в’єтнамки, вийти — і ось ти вже надворі. Зараз мала пройти цілу «стежку здоров’я»[97]. Білизна. Термобілизна, верхня і нижня частина. На кальсони високі лижні гольфи. Далі тонкий светр і лише