Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"

По рації прозвучала команда відстрілюватися, не давати противнику висовуватись. Тому ми дали ще кілька черг. Відповіддю були залпи із танка. Кілька снарядів розірвалось практично на бруствері нашого гнізда. Нас із «Лисом» добре оглушило і присипало землею. Земля була в очах, ніздрях, вухах, роті і горлі. Коли відкашлялись і відплювалися, «Лис» сказав:

— «Шамане», краще так більше не роби, а то все в землі тепер.

— Та так, це було близько.

Знизу більше не стріляли. Можливо, ми в когось влучили, а, можливо, там просто вирішили, що досить. Схоже, це був не повноцінний штурм, а розвідка боєм і погашення виявлених вогневих позицій. Якби їм не відповідали, то вони пішли б нагору.

Росіяни відрізали нас від великої землі 20 серпня і могли тепер спокійно чекати, обстрілюючи гору із артилерії. Зараз вони приходили перевірити: «чи не здохли ви там?» Голосно постукали. Отримавши відповідь: «Зайнято!», відійшли. А ми при цьому втратили найкращого бійця — Темур після поранення не бачив і потребував госпіталізації. Таким чином, у нас уже стало два «трьохсотих», котрим ми ніяк не могли допомогти — «Тренер» і «Охотнік». У «Сумрака» було дотичне поранення руки, за мірками Савур-Могили — подряпина. Це вже потім під Іловайськом його не пощадило.

Пізніше увечері, коли Гордійчук обходив бійців і підійшов до нашого гнізда, я ще був під враженнями від подій дня.

— Ось так, «Сумраче». А ти мене панікером називав. Я сьогодні з кулеметом, під вогнем танка... Образливо, блін...

— Усе добре, — відповів він, поплескавши по плечу.

Стела впала, нікого не зачепивши. Сапери і ВДВ (ТРО) були в порядку. У вікіпедії пишуть, що вона рухнула 21-го... Мені здається, що 22-го. Нехай історики розбираються.

В один із вечорів, коли ми вже готувалися хто спати, хто чергувати, прилетіли дві ракети. Це були «градини» — не ті міни, якими нас, як матюками, обкладали сепари в денний час. Упали вони досить далеко, ми навіть не напружились. Через кілька хвилин — ще дві, трохи ближче. Потім ще дві. Щоразу лягали все ближче. Пристрілювалися. Прилітало з нульової зони, з боку кордону РФ. Коли чергові дві ракети лягли в сусідній посадці, ми зрозуміли: це — «третій дзвоник», і зараз почнеться якийсь фільм, але точно не комедія. Коли почався залп, ми вже були готові. Ніхто не стирчав вище землі. Клали вони досить влучно  — пристрілялися. Всередині окопу все освітлювалося спалахами.

Через контузію на кожен гучний звук моє вухо відкликалося ударом по клавіші розладнаного рояля (ніби божевільний музикант в припадку відмолотив диявольську какофонічну мелодію на розбитому піаніно). Коли все закінчилося, я подумав: як добре, що все лягло поруч без прямого попадання — дах нашого окопу не міг витримати прямого влучання. Ми з «Лисом» вилізли. Щось ще опадало зверху, наче тут була битва ангелів і сил пекла. І це їх пір’їни, втрачені в бою. Маленькі пучки засохлої трави пообгоряли, але горіти там не було особливо чому. І запах, солодкий парфумний запах. Відразу пригадалися кадри із «Брильянтової руки», коли пильна громадська активістка із домоуправління нюхає записку: «Шанель номер п’ять». Але ні, не «Шанель» і навіть не «Дзінтерс» — швидше, фабрика «Красная Заря», але все одно, несподівано. Сюрприз — виявляється, «град» іноді пахне.

Може виникнути оманливе відчуття, що там лише декілька чоловік воювало. Це тому, що моя розповідь суб’єктивна.

Я пишу від себе, про себе, в першу чергу, і про те, що потрапило в зону моєї уваги і запам’яталося. На той момент приблизно два десятки людей були на висоті. Тримали її, незважаючи на важкі умови побуту та гігієни, а точніше, їх відсутність. Їх постійно обстрілювали — вже на рівні інтуїції було розуміння, куди і коли прилетить. Іноді їх намагалися штурмувати. Всі ці люди стоять десь за буквами і між рядків. Це була командна робота.

• Роман Зіненко «Іловайський щоденник»

Уранці 21 серпня на шикуванні було поставлене нове завдання. Оскільки дві попередні спроби зайти до міста не увінчалися успіхом, нам слід було приєднатися до бійців батальйону «Донбас», яким вдалося увійти до Іловайська та закріпитися на деяких опорних пунктах. Знову була сформована колона, і ми вкотре висунулися зі Старобешевого у бік Іловайська. Деякі жителі Старобешевого зі сльозами на очах проводжали нашу колону та хрестили вслід. Транспорт у батальйоні «Дніпро-1» був досить маневреним, і тому колона рухалася швидко. Дорогою ми обігнали колону якогось підрозділу ЗСУ, що рухалася повільно й розтягнулася на кілька кілометрів. У колоні було багато танків, техніки та вантажівок з особовим складом. Тоді ми були певні, що за підтримки такої кількості техніки й бійців ЗСУ ми за кілька годин займемо і зачистимо Іловайськ, але подальші події показали, що цьому не судилося збутися. Обігнавши колону, ми прибули до штабу перед Іловайськом і зупинилися для отримання інструкцій та наказу від генерала. Стоянка тривала близько години. За цей час по позиціях наших військ біля штабу вели не надто прицільний мінометний обстріл. Ми всі вискочили з транспорту й залягли в посадці на узбіччі дороги. Колона, яку ми обігнали дорогою зі Старобешевого, так до Іловайська й не доїхала. Мабуть, у того підрозділу були інші завдання і вони прямували в інше місце.

Трохи пізніше до нас приєдналися бійці роти «Світязь», які прибули з Маріуполя на монстроподібному КамАЗі, який Ломбард обшив листами металу в маріупольському аеропорту. Враховуючи те, що вдень була страшенна спека, і бійцям довелося подолати весь шлях від Маріуполя до Іловайська в зашитому металом ­КамАЗі, в якому не було достатньої вентиляції, то претензії «Світязя» до конструктора цього монстра здаються цілком обґрунтованими. Але Ломбард і не думав, що його дітище використовуватимуть для перевезення особового складу на такі далекі відстані під палючим серпневим сонцем. Хай там як, але Ломбард вклав багато сил і праці в цього монстра, за що згодом один з небагатьох був представлений до державної нагороди.

Пізніше цей монстр дістався бойовикам. Незважаючи на те що Зампотилу при відході жбурнув у кабіну гранату, бойовики змогли полагодити авто та використовували його для своїх потреб.

Керівництво батальйону, в особі замкомбата Печененка та командира першої роти Гостищева, лишалося на ніч у розташуванні школи. З ними були й деякі бійці зі складу взводів, які втратили