Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

Та тільки-но вони зайшли на пісок, як у повітрі пролунав голос.

— Ані руш, лебедики! — виголосив він. — Спочатку погуторимо. Нас тут більше півсотні, й усі як один при зброї.

— Отож-то! — підхопив невидимий хор. — Слухайте ватага, а то пошкодуєте! Він слів на вітер не пускає, це вже точно!

— Щось не бачу я ніяких п’ятдесятьох воїнів, — розвів лапками Ріпічип.

— І не побачиш, — мовив голос ватага. — Нас ніхто не бачить. А чому? Та тому, що ми — невидимки!

— До ладу сказано! — загомоніли інші. — Молодець, ватаже! Так тримати!

— Спокійно, Ріпе, — сказав Каспіан впівголоса та продовжував голосніше: — Скажіть, невидимки, що вам від нас треба? І чим ми вас прогнівили?

— Нам потрібна ваша дівчинка, — проговорив голос ватага. (Решта голосів відзначили, що ліпше і не скажеш.)

— Дівчинка? — роздратувався Ріпічип. — Та перед вами її величність королева!

— З королевами я не стрічався, — проказав голос ватага. («І ми, і ми також!» — заверещала решта голосів.) — І все-таки нам необхідно, аби ваша дівчинка-королева для нас дещо зробила.

— Що я маю зробити? — запитала Люсі.

— Якщо це може завдати шкоди честі чи здоров’ю її величності, — ув’язався Ріпічип, — то ви не дорахуєтеся багатьох зі своїх воїнів, перш ніж ми віддамо життя!

— Це довга історія, — прорік голос ватага. — Присядьмо.

Інші невидимки палко підтримали цю пропозицію, проте нарнійці стояли.

— Спробую бути стислим, — проговорив голос ватага. — Адже, як відомо, слово не горобець… Тобто я хочу сказати: порожня бочка гучить, а повна — мовчить. Менше говори — більше почуєш. Так ось, у прадавні часи цей острів дістався у володіння одному великому чародійнику. І всі ми є чи, якщо вам так зрозуміліше, були його слугами. Словом, цей самий чародійник наказував нам робити те, що нам було не до вподоби. А чому, спитаєте, було не до вподоби? Та тому, що не хотілося, ось чому! І тоді цей самий чародійник, про якого я вже говорив, запалав великим гнівом — одним словом, просто оскаженів. Адже позаяк він, бачте-но, був на острові велителем, тож, самі розумієте, не звик, аби йому суперечили. Ой, і розізлився ж він, скажу я вам! Стривайте, на чому це я зупинився? Ага! Так от, цей чародійник, про якого я вже розповідав, піднявся тоді нагору в будинку, тому що він тримав свої чародійницькі штуковини нагорі, а ми, треба сказати, жили внизу, та не буду перевтомлювати вас цими подробицями, — піднявся він, значить, нагору, щось там почаклував, почаклував, і ми всі поперетворювалися. Точніше сказати — попотворювалися. Тож коли б ви бачили нас тепер — і ваше щастя, доповім вам, що не бачите, — то нізащо на світі не повірили б, що раніше ми були зовсім не такі. У цілому, що тут довго розповідати — стали ми такими потворами, що одне на одного просто дивитися боялися. Тоді ми вчинили знаєте що? А от що ми вчинили: дочекалися, доки цей самий чародійник, про якого я вже говорив, засне по обіді, як у нього, бачте-но, було заведено, а потім тишком-нишком прокралися нагору і ну читати його чарівну книжку, аби провідати, як же нам розпотворитися назад. Мушу вам сказати, що у всіх нас аж жижки дрижали — до того ми боялися, що він прокинеться. Та гай-гай — у цій книжці ми так і не знайшли, як позбутися цього потворного неподобства. І було нам, скажу вам не криючись, щораз страшніше і страшніше. Словом, шукали ми, шукали — і врешті-решт відшукали заклинання для того, щоб стати невидимкою. І розмислили: краще вже нам бути невидимками, ніж зоставатися такими потворами. Невидимками ж воно легше, отак-пак. Так от, моя дочка — вона у мене така ж, як ваша дівчинка, тобто, звісно, тепер не така, а прямо скажемо, потворна, та це тепер, а раніше була така, така… — ет, нехай, нащо товкти воду в ступі, усе одно словами справі не зарадиш, — значить, дочка моя прочитала це заклинання, про яке я вже казав, тому що читати його можуть лише малі дівчатка чи сам чародійник, про якого я вже згадував, а то воно не діє. Чи то пак, може, й діє, та нічого тоді не чаклується. Постривайте, про що це я? Ага! Так ось, моя Кліпсі, про яку я вже говорив, прочитала це саме закляття, — а читати моя мала вміє хоч куди! — і всі ми стали, як самі бачите, найсправжнісінькими невидимками. І відразу, доповім я вам, зробилося нам куди легше, бо ми перестали сахатися одне одного. Та тішилися ми недовго. Йшов час, і незабаром нам ох як набридло бути невидимками. Стало нам тоскно одне без одного… Та найголовніше ось що: ми зовсім не чекали, що цей самий чародійник, про якого я вже говорив вам, також обернеться на невидимку. Хай там як, а відтоді ми його жодного разу не бачили. І досі не знаємо, чи помер він, чи просто пішов кудись, чи сидить у себе нагорі й невидимиться там що є сили, чи перебрався донизу й невидимиться тепер на землі. А почути його, скажу я вам, також годі, бо він завжди ходив босий і ступав тихіше кішки. І від усього цього, скажу вам щиро, мої любі, нерви наші ось-ось геть-чисто не витримають…

Такою була історія, яку повідав голос ватага. Її, правда, довелося тут чимало скоротити й випустити те, що говорили решта голосів. Бо щойно оповідач проказував якихось п’ять-шість слів, як інші навперебивки вторували, підтакували та підтримували. Тож нашим мандрівникам вартувало о-го-го яких зусиль дослухати все це до кінця.

Коли голос ватага вмовкнув, запала дуже довга тиша.

— Усе-таки, — сказала зрештою Люсі, — я щось не доберу розуму, до чого ж тут ми?

— Як «до чого»? — розхвилювався ватаг. — Стривайте, невже я пропустив найголовніше?

— Пропустив, ще й як пропустив! — радісно заторохтіли його невидимі супутники. — Так хитро пропустити не кожне зможе! Молодець, ватаже! Так тримати!

— Не знаю, чи варто мені переказати свою розповідь іще раз, — почав голос ватага.

— Не варто, не треба! — злякано вигукнули Каспіан та Едмунд.

— Так що, коли вже бути зовсім стислим, — сказав голос ватага, — ми багато-багато років ждали-дожидалися, коли з дальніх країв приїде дівчинка — подібна до вас, юна пані, — яка підніметься нагору, розгорне чарівницьку книгу, віднайде там замовляння від невидимості й прочитає його. І присягли ми, що