Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Страх мудреця, Патрік Ротфусс 📚 - Українською

Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Страх мудреця" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 108 109 110 ... 317
Перейти на сторінку:
це можна спокійно відкинути. Вони були надто важливі, щоб ними так відверто знехтували історики, клерки та церква, що веде документацію, мов одержима, — я загнув палець.

— Другий: дивовижно, але примірники книжок, у яких ця інформація таки міститься, просто не добралися сюди, до Архі­вів. Однак це абсурдно. Навіть помислити неможливо, що за багато років нічого на цю тему не потрапило до найбільшої бібліотеки світу, — я зігнув другий палець.

— Третій, — показав я останнім пальцем. — Хтось прибрав цю інформацію, змінив її чи знищив.

Вілем нахмурився.

— І хто так учинив би?

— А й справді, хто? — сказав я. — Кому знищення інформації про амірів було б найвигідніше? — я завагався й зачекав, поки напруження зростало. — Кому, крім самих амірів?

Я очікував, що Вілем відкине мою ідею, та він цього не ­зробив.

— Цікава думка, — промовив Вілем. — Але нащо вважати, ніби за цим стоять аміри? Набагато розважливіше думати, що винна сама церква. Вже хто-хто, а тейлінці понад усе захотіли б тихенько стерти звірства амірів.

— Це правда, — визнав я. — Але тут, у Союзі, церква не дуже сильна. А ці книжки надходять з усього світу. Шалдійському історикові ніщо не заважало б написати історію амірів.

— Шалдійському історикові було б нецікаво писати історію єретичного відгалуження язичницької церкви, — зауважив Вілем. — До того ж як нечисленні дискредитовані аміри могли зробити те, чого не могла досягти сама церква?

Я нахилився вперед і сказав:

— На мою думку, аміри набагато старші за тейлінську церкву. За часів Атурської імперії значна частина їхнього публічного контингенту була пов’язана з церквою, та вони були не просто групою мандрівних суддів.

— І що підштовхує тебе до цієї думки? — запитав Віл. Із виразу його обличчя я здогадався, що втрачаю підтримку Вілема, а не набуваю її.

«Стародавній гончарний виріб, — подумав я. — Історія, почута від старого в Тарбієні. Я знаю це завдяки обмовці, яку допустили чандріяни, повбивавши всіх, кого я знав».

Я зітхнув і похитав головою: знав, як божевільно прозвучить правда, якщо я її скажу. Тому я і прочісував Архіви. Мені були потрібні реальні докази на користь своєї гіпотези, такі, щоб не стати посміховиськом.

— Я знайшов копії судових документів із тих часів, коли засудили амірів, — сказав я. — Знаєш, скількох амірів відправили під суд у Тарбієні?

Віл знизав плечима.

Я підняв один палець.

— Одного. Одного аміра на весь Тарбієн. А клерк, який записував події на суді, чітко дав зрозуміти, що людина, яку відправили під суд, — дурник, який не розумів, що відбувається.

Сумнів на обличчі Вілема нікуди не подівся.

— Просто подумай над цим, — заблагав я. — Той мізер, який я знайшов, указує на те, що в імперії до розпуску амірів їх було щонайменше три тисячі. Три тисячі добре підготовлених, важкоозброєних багатих чоловіків і жінок, цілковито відданих ідеї вищого блага.

— А тоді церква раптом бере й засуджує їх, повністю розпускає їхній орден і конфіскує їхнє майно, — я клацнув пальцями. — І три тисячі смертоносних фанатиків, одержимих правосуддям, просто щезають? Махають на все рукою й вирішують: хай поки що хтось інший дбає про вище благо? Без обурення? Без опору? Без нічого?

Я уважно поглянув на Віла і твердо хитнув головою.

— Ні. Це суперечить людській природі. До того ж я не знайшов жодного запису про притягнення котрогось із амірів до церковного правосуддя. Жодного. Невже думка про те, що вони могли вирішити піти в підпілля, продовжити свою роботу в більш таємничий спосіб, така вже обурлива?

— А якщо це розважливо, — продовжив я, поки він не надумав мене перебити, — хіба не логічно також подумати, що вони могли спробувати залишитися в таємниці, ретельно вичистивши історичні праці за останні триста років?

Запала довга тиша.

Вілем не став відкидати це одразу.

— Цікаве припущення, — поволі проказав він. — Але це підводить мене до ще одного запитання, останнього, — серйозно поглянув на мене. — Ти, бува, не пив?

Я зігнувся на стільці.

— Ні.

Він звівся на ноги.

— Тоді тобі варто почати. Ти забагато сидів з усіма цими книжками. Тобі треба змити пил із мізків.

Тож ми пішли випити, та я все одно не позбувся підозр. Коли мені знову випала нагода, я випробував ідею на Сіммонові. Він прийняв її легше, ніж Вілем. Не можна сказати, ніби він мені повірив, — він просто погодився, що таке можливо. Сказав, що про це слід поговорити з Лорреном.

Я цього не зробив. Майстер-Архівіст із невиразним обличчям досі діяв мені на нерви, і я уникав його по змозі, бо боявся, що можу дати йому привід вигнати себе з Архівів. І мені аж ніяк не хотілося натякати, що його дорогоцінні Архіви останні триста років потихеньку вичищали.

Розділ сорок дев’ятий. Едема-невіглас

Я побачив, як на протилежному кінці подвір’я підняв руку в привітанні Елкса Дал.

— Квоуте! — тепло всміхнувся він. — Саме той, кого я сподівався побачити! Можна тебе на хвилинку?

— Звісно, — сказав я. Хоча майстер Дал мені подобався, ми небагато контактували поза лекційною залою. — Можна замови­ти вам випивку чи чогось на обід? Я хотів краще подякувати вам за те, що закинули за мене слівце на суді, але був заклопотаний…

— Як і я, — відповів Дал. — Насправді я вже не один день хотів поговорити з тобою, та час постійно вислизає в мене з рук, — він роззирнувся довкола. — Був би не проти пообідати, але від випивки мені, напевно, слід відмовитися. Менш ніж за годину треба буде наглядати за вступом.

Ми ввійшли до «Білого оленя». Я досі майже не бачив цього закладу зсередини: надто вже розкішний він був для таких, як я.

Елкса Дал мав упізнаваний вигляд у темних шатах майстра, і господар не без захвату провів нас до усамітненого столика. Дал сів так, ніби його геть нічого не бентежило, зате я дедалі сильніше нервувався. Я навіть уявити не міг, чому Майстер-­Симпатик прагнув поговорити зі мною.

— Чого вам принести? — запитав високий худий чоловік, щойно ми посідали. — Випивки? Сирне асорті? А ще в нас є чудова горбуша з лимоном.

— Горбуша й сири — це було б незле, — сказав Дал.

Господар повернувся до мене.

— А вам?

— Я теж скуштую горбуші, — відповів я.

— Чудово, — промовив він і потер руками в передчутті. — А випити?

— Сидру, — відповів я.

— Фолловське червоне маєте? — невпевнено спитав Дал.

— Так, — сказав господар. — І гарного врожаю, якщо вам цікава моя думка.

— Я візьму келишок, — сказав Дал і позирнув на мене. — Один келих не має надто сильно вплинути на мій розум.

Господар побіг геть, тож я залишився за столиком сам на сам із Елксою Далом. Дивно було сидіти за столиком навпроти нього. Я нервово засовався на стільці.

— То як справи? — невимушено спитав Дал.

— Незле, — відповів я. — Семестр минув добре, якщо не брати до уваги… — показав рукою в бік Імрі.

Дал невесело реготнув.

1 ... 108 109 110 ... 317
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"