Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

нього піклувалася. Врешті-решт він зміг самостійно встати з ліжка. Але душевно він був цілковито зламаний. Блідий і тихий, він цілими днями сидів на веранді, грівся у сонячних променях і перечитував листи й вірші Фріца. Тяжке горе пригнуло його до землі. Елізабет він шанував, як жебрак шанує святу. Він ніяк не міг збагнути, яким чином її чисті життєві кола одного разу перетнулися з його темними шляхами. Але його серце тихо й болісно здригалося, коли він задумливо дивився, як вона виходила із кімнати. Саме тоді він знайшов іще один Фріців вірш – написаний олівцем на чорному папері:

Хто з темряви виходить,

До світла має звикнуть.

Жебрак надивуватися не може —

Король його коронувати хоче.

Кохана, я так довго

У темряві просидів,

Що бідність у багатстві

Забути я не в змозі.

Ернст відразу ж написав до нього мелодію – повільну, меланхолійно-тужливу – й дав ноти Елізабет.

Через два тижні він одужав і добре знайомим шляхом повільно поплентався до мансарди мрій. Там на нього чекав Ойґенів лист із Ляйпциґа – напевно, Ойґен забув замовити доставку просто в лікарню. Він розпитував його про здоров’я, ділився останніми новинами й насамкінець повідомляв найголовнішу – Ланна Райнер заручилася з князем Разніковим.

Ернст утомлено всміхнувся. Отже, й це вже в минулому. Він тільки здивувався, як швидко в житті може минути те, що ще недавно було сенсом усього життя.

– Моє серце спустошене, – промовив він тужливо. – Ти все забрав із собою, Фріце.

Крізь вікно казок у мансарду спадали сутінки. Ернст зручно сів у крісло, вслухаючись у їхні голоси. Стіни жили своїм життям і шепотілися між собою – ночі, що огортала темними крилами кімнату, мансарда розповідала свою історію.

– Я ніколи тебе не забуду, – тихо сказав Ернст. – О знавцю людських сердець… Моя душа цілком і повністю належала тобі… – Стогін зірвався з його вуст. – Я розтринькав мою душу… – І вже зовсім тихо: – Фріце, допоможи мені віднайти шлях до моєї душі… О, яка тяжка думка гнітить мене щодня і щоночі… Невже ця жертва була необхідна, щоб я прокинувся?

Так він і сидів, перебираючи старі листи та книги, аж допоки за вікном казок не запала глибока ніч.

– Фріце, ти єдиний, з ким залишилася повнота мого життя і муки мого серця.

Зненацька Ернст болісно скрикнув:

– Елізабет! Міньйоно! Кохана моєї душі! Я втратив і тебе… Усе пропало… Життя тепер сіре… і мертве…

Наступного вечора всі зібралися у мансарді мрій. Надворі дощило й віяло холодом. Краплі стукали в шибку.

Усі були дуже мовчазні й тихі.

– Тут тепер так дивно, – зауважила Паульхен. – Здається, наче в кімнати відібрали душу.

– Утрачено зв’язок. Без Фріца ми неповноцінні, – відповів Фрід. – Урвалася нитка, що сполучала наші душі.

Ернст прочитав уголос уривки з Фріцового останнього листа. Тоді сумно сказав:

– Мертвий – це мертвий. Ми його ніколи більше не побачимо.

– Ні, – твердим голосом заперечила Елізабет, – якщо він мертвий, це ще не означає, що його нема! Невичерпним та вічним є колообіг життя. Пам’ять про нього та його душа тепер живе в нас самих. Він живе всередині нас. Просто тепер помолодшав. Згадайте його слова: «Усе на світі – ваші брати й сестри. Дерево в чистому полі, хмара в променях призахідного сонця, лісовий вітерець». Тому ви маєте почуватися частиною всього світу… Згадайте про його науку: «Від Я до Ти, а тоді й до Всесвіту…» Він пройшов довгий шлях від Я до Ти. А тепер він досяг і останнього етапу колообігу – Всесвіту. А тоді через Всесвіт знову повернеться до свого Я. Це означає, що він тепер усюди. Коли я дивлюсь на зорі, я знаю – він там, коли я бачу хмари, відчуваю, як він, утішаючи, проникає в глибини моєї душі. Він – скрізь, а отже, й у моєму серці. У квітці, у камені, у бурі й тиші. Місяць заглядає вночі до мене в кімнату – це Фріц. Сонце всміхається до мене вдень – теж Фріц. У світі неможливо попрощатися навіки. Він просто перейшов із тілесної близькості в духовну далечінь. Це важко, але все ж він у нас є! Усередині нас самих! А ми збережемо пам’ять про нього і його спадок у глибинах наших душ, віддано боротимемося пліч-о-пліч з життєвими бурями цього світу та запаморочливими штормами в нетрях наших душ.

Ернст її здивовано слухав. Його серце наповнювалося тихою втіхою. Невже перед ним та сама Елізабет?

– Ким… ти стала? – пролепетав він.

Елізабет продовжила:

– Прибула урна з прахом нашого дорогого друга. Нехай вона три дні стоїть у мансарді мрій, оточена духмяними трояндами, а тоді ми поховаємо її в саду, де квітнуть троянди, гвоздики та маки, що він їх так любив.

Вона обережно поставила урну посеред троянд.

Ернст промовив:

– Просто неймовірно, як такий маленький дзбан може вмістити таку Людину. Фріце, дорогий, де ти? – Він узяв до рук урну й прислухався. І почув, як у ній тихо пересипається пісок. Він збагнув, що хоч Фріц і помер, проте воскрес. Це так вразило Ернста, що він не витерпів, упав на крісло й розплакався – уперше з дня смерті Фріца. Сльози заливали його обличчя, сльози втішали його зболене серце.

Тоді Ернст поставив перед присутніми останні пляшки червоного вина й приніс шість келихів.

– Шість, – розливаючи вино, промовив він здушеним від сліз голосом, – один – для прекрасного портрета, а один… один… – для нього…

Тоді Ернст узяв автопортрет Фріца й повісив його на те місце, де раніше висів портрет Лу.

– Такий час… – похмуро всміхаючись, зауважив Ернст. – Прекрасна жінка давно вже померла, туга за нею навіки стихла. Нова туга вимагає нового портрета. Колись і вона затихне, а від нас не залишиться нічого, крім пам’яті в якомусь люблячому серці. Життя сиплеться крізь наші пальці. Коли тримаєш у руках найцінніше, ти не усвідомлюєш цього, розуміння приходить лиш тоді, коли те найцінніше ти навіки втратив. І тоді єдине, що лишається, – нарікати на свою долю… Тож візьмімо в свої руки нашу молодість і піднесімо її високо до світла. Ти права, Елізабет, його світлий заповіт живе в наших серцях. І, пам’ятаючи про нього, ми не маємо жалітися, а маємо жити згідно з його життєвими принципами. Тож вип’ємо останній келих на спомин про прекрасний портрет і – мовчки, зі сльозами на очах – на спомин про нього й нашу клятву!

Урочисто дзеленькнули келихи.

Ернст тремтливими руками запалив свічі перед портретом померлого.