Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало"

Вісце справді було цікаво.

А ще не хотілося дертися вгору до незрозумілої споруди. Чи головного храму. Чи огорожі навколо ями. Дертися б довелося абсолютно голим схилом, там навіть трави не було. Зате була спекла земля, якій, мабуть, не пішло на користь сусідство з мешканцем пагорба.

І підготовку треба було якось завершити. А зробити це на схилі, було б складно. Та й побачити можуть. І почати заважати. І зупинитися там все одно доведеться, щоб витягти у світ меч і дати тілу кілька миттєвостей до нього звикнути.

Виходило, що обрушити пагорб все-таки простіше. Обрушити і одразу напасти. А не струшувати повислих на руках захисників демона.

— Гаразд, — сказав Вісце, озирнувся й відступив до каменя, що стирчав із землі, як гнилий зуб, у тіні якого й сів.

Тепер йому треба було зосередитись і ще раз усе перевірити.

Тому що далі він робитиме те, за що його без сумніву вбив би будь-який лікар. Він збере всі ресурси тіла і просто їх використає. Тут і зараз. Нічого не залишивши на потім.

Адже головне встигнути знищити демона. А на це багато часу не потрібно. В принципі. Тому що, або знищиш його швидко, або будеш знищений сам.

І зараз потрібно просто зосередитись. Не відволікатися більше на сторонні думки. Не помічати смороду демона. Не думати, що буде далі. А просто вбити в себе добряче таке озеро енергії, розбиваючи захисні споруди, змітаючи на шляху все, що зараз неважливо, перетворюючи м'язи на сталеві канати, наповнюючи їх силою, швидкістю, спритністю і магією. Фактично перетворюючи самого себе на живий смолоскип, який житиме, поки горить.

Але цього часу вистачить.

Не може не вистачити.

А біль можна просто відключити та забути про нього. Він зараз не має жодного значення.