Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало"

Насправді, найбільше у світі Івіль не любив очікування. Особливо той варіант, який не дозволяв зайнятися чимось іншим. Краще хоч щось робити, ніж витрачати час на очікування. Очікування все ускладнює, у цьому Івіль був певен.

А зараз він змушував чекати цілий фот.

Причому, гадки не маючи, чого саме потрібно дочекатися. Адже все йшло добре. Адмірал, що піднісся духом, навіть запропонував план з виманювання частини флоту противника, і Івіль з цим планом погодився. І навіть покинув каюту в черговий раз, вийшовши під сонце, що безжально жалило гарячими променями, щоб помилуватися на реалізацію цього плану. І навіть почав милуватися... а потім відчув це.

Мов хтось провів кінчиком ножа по натягнутій шкірі. Легенько, ледве торкаючись, розповідаючи при цьому, наскільки ніж гострий і як легко може перетворити людину на шматочок м'яса, що кровоточить.

Ось саме таку безпорадність Івіль на мить і відчув. І злякався, як давно не боявся.

А тварюка нічого не помітила.

Загалом нічого.

Наче Івілю здалося.

— Там точно щось є, — похмуро процідив він і наважився. Відправив до аномальної зони один із кораблів, вирішивши поспостерігати. А якщо нічого не станеться, спробувати побувати в цій аномалії ще раз. Щоби щось зрозуміти. Що саме, Івіль не знав, але був упевнений, що воно важливе.

З кораблем нічого не трапилося, тільки якась придуркувата чайка від нього шарахнулась і з криками кудись полетіла.

А може, шарахнулась вона зовсім не від нього. А від того, що відчув Івіль. А решті просто чутливості не вистачає. Тому що вони жодного разу не вмирали і недостатньо добре смерть відчувають. А чайка… Ну, не дарма ж кажуть, що вони проводять померлих моряків туди, де вони чекають на переродження.

А може все простіше. Може, це лише магічний відлякувач. Як той, для щурів, розрахований саме на їхню чутливість, який колись давно Івіль, будучи сопливим хлопчиськом і сином купця середньої руки, підвішував під стелею складу.

І хтось просто дізнався, як їх роблять. Або винайшов заново. І відлякує воно родичів тварюки, не дарма ж кажуть, що вони на Хребет Дракона не сунуться. І тоді зрозуміло, чому подіяло на нього одного. У кого ще такий сильний зв'язок із божественним демоном?

— Зрозуміло, — прошепотів він, мимоволі посміхаючись. — Відлякувач мені теж знадобиться, з ним жити буде простіше. Так що магів краще якомога менше вбивати, раптом, під руку потрапить той самий?

Покивавши самому собі, Івіль задумався над проблемою і не відразу зрозумів, чому адмірал стоїть буквально над головою і загадково мовчить. А він лише чекав розпоряджень. Ці ідіоти взагалі ні на що не могли наважитися самі. Усі чекали на розпорядження. І навіщо вони у такому разі потрібні?

От би хтось придумав щось таке, щоб раз і назавжди подібних непорозумінь позбутися. Але це лише мрії. Хіба що дресированих богів навколо себе назбирати.

Цікаво, де ці боги живуть і чи можна їх звідти витягнути?

— Вперед, — нарешті наказав Івіль, і адмірал поспішно втік.

Обличчя при цьому в нього було невпевнене та перелякане. Перепади настрою дорогоцінного короля підлеглих лякали більше, ніж жерці, які присягаються прямо завтра принести в жертву. Від жерців хоч би втекти можна. А король знайде скрізь. Це адмірал знав абсолютно точно. Бачив тих, хто втік і навіть щасливо прожив до двох десятків років, а потім поставлених перед фактом, що їх просто відпустили на дуже довгому повідку, а тепер настав час повертатися до господаря і починати вірно служити.

— Знаєш, найкраща битва насправді це тоді, коли ми перемогли і ніхто не загинув. А ще краще, якщо перемогли, навіть не почавши битися. І саме цей фінт вухами спробують провернути наші надсильні маги. Тому пастки, пастки і ще раз пастки, — казав Мікал, закинувши голову і розглядаючи хмару химерної форми. — А ви хочете все зіпсувати. Вискочити. У битву вплутатися. Силу показати. Ні, нам це не треба. Нехай цей поганий король думає, що ми страшно-небезпечні артефакти з імператорського палацу вивезли і тепер їх використовуємо. І нехай буде впевнений, що вони в нас рано чи пізно закінчаться, а демон — ні. І тоді…

— Все, більше не стоять, — сказала повелителька птахів, яка цього разу керувала практично невидимою дрібною пташкою, котра літала високо-високо.

Керувати цією пташкою було значно складніше, ніж чайкою. Тому що її слід було акуратно опускати вниз, а як тільки вона занепокоїться, тут же відпускати вгору і змушувати летіти далі. Поки не долетить до меж невидимості королівського флоту. А вже потім проробляти той же фокус перевіряючи, чи не прискорився цей флот, який досі повільно і практично непомітно дрейфував течією, що тут існує.

Як вона не впала з ніг, Мікал навіть не уявляв, хоча особисто вкладав дівчині в руку зілля, що зміцнює і бадьорить.

— Рушили у бік пастки, — видихнула вона, і Мікал поспішно її підтримав, коли, намагаючись сісти, мало не впала.

Зміцнююче вона знову випила. Потім слухняно лягла на дно і спробувала спокійно дихати. А Мікал та ще один маг ліпили пташок із повідомленнями. Тому що коло тих пасток теж чекали люди, як керуючі птахами, так і ті, що тримають захист, маскування, що поспішно готують зілля із запасених інгредієнтів, діляться силою або готуються просто гребти, коли настане час. Причому гребти зовсім не слідом за флотом ненормального короля, а куди подалі, щоб обігнути острів і висадитися на берег там, де у втомлених магів мало шансів нарватися на противника.

Та й які з них зараз бійці? Навіть Мікал, найімовірніше, зміг би лише кинути парочку запасених амулетів і спробувати втекти.

І це вони навіть не билися. А лише спостерігали, щоб переконатися — флот Золотих Туманів влізе в першу пастку, його рух не потрібно коригувати і спрямовувати.

— А якщо вони після першої пастки розвернуться і підуть додому? — спитав один з веслярів, коли Микал, крекаючи і скаржачись на старість, що наближається, вмостився поряд з ним на лавці.