Читати книгу - "Тінь гори"

Я вимкнув світло і повернувся на палубу.

Люди стояли в чергах біля драбин. Старший помічник тихцем скомандував, і нелегали почали спускатися.

Я човгав уперед, останній у черзі. Член екіпажу роздавав рятувальні жилети і допомагав їх зафіксувати.

Махму стояв біля нього.

— Візьми й мого,— сказав він, коли моряк припасував на мене жилет.

Наші очі зустрілися. Він знав, що коли б я опинився у воді, то один жилет міг і не втримати двадцять додаткових кілограмів золота на моєму тілі.

Моряк віддав мені й другого жилета, а потім вручив щось невелике й металеве і підштовхнув уперед.

— Що це? — запитав я, коли ми з Махму відійшли від переповненого борту.

— Це клацальник,— пояснив він.

То була дитяча іграшка, зроблена з двох шматків олова, що при натисканні видавала звук клац-клац. Я натиснув.

Клац-клац.

— Коли опинишся у воді,— радив Махму,— то залишайся на місці. Тримайся ближче до інших.

— Інших?

— Човен повернеться до корабля,— провадив він,— і корабель кружлятиме навколо вас на відстані одного клацання чи трохи далі, доки ми не отримаємо сигнал відбою.

— Одне клацання чи трохи далі?

— Коли побачиш чи почуєш що-небудь, то скористайся клацальником, аби дати знати про своє місцеперебування. Більшість людей тримають їх у зубах, щоб не загубити.

Він потягнувся, узяв клацальника і притримав його зубами. Мій клацальник мав форму рожевої бабки. Махму дивився на мене з рожевою бабкою в роті та відсилав у море.

— Це з фільму,— розповів він, передаючи мені клацальника.— Здається, він має назву «Найдовша війна».

— «Найдовший день».

— Так, саме цей. Ти його бачив?

— Так. А ти?

— Ні. А що?

— Думаю, тобі варто глянути. Дякую за все, Махму. Було приємно з тобою плавати, навіть попри те, що я не люблю морських подорожей.

— Навзаєм. Якщо наткнешся на кремезну тридцятирічну дівчину, десь під метр шістдесят п’ять, одягнену в небесно-блакитний гіджаб, не показуй їй маленького пістолета.

— Ти поцупив його в дівчини?

— Типу того.

— У ворога чи друга?

— А це має значення?

— Звісно ж, має.

— Трохи того й того. Вона — моя дружина.

— Твоя дружина?

— Так.

— І ти її кохаєш?

— Я від неї божеволію.

— І... якщо я покажу їй пістолета... вона може...

— Пристрелити тебе,— сказав він.— Таке трапляється. І часто, взагалі-то. Вона вже в мене стріляла. Вона боєць — моя дружина.

— Гаразд. Дай-но все уточнити. Кремезна, тридцять років, метр шістдесят п’ять, блакитний гіджаб. Правильно?

— Правильно. Її так і звати. Ну, прізвисько таке.

— Яке саме?

— Блу-Гіджаб — блакитний гіджаб. Це її прізвисько.

— Її звати Блу-Гіджаб?

— Так.

— Га-аразд. Дякую за попередження.

— Без проблем,— посміхнувся він.— Я всіх про неї попереджаю. Вона дуже небезпечна, кохаю цю жінку до смерті.

— Я тебе почув.

— І пам’ятай, що на шляху до берега є лише одне правило. Якщо хтось намагається зайняти твоє місце на човні, то виштовхуй його за борт.

— Таке трапляється?

— І часто, взагалі-то.

— Ти! — пробурчав старший помічник, тицяючи в мене пальцем.

Я підійшов до борту, переліз через нього і почав спускатися по драбині.

Це було набагато важче, ніж я думав. Драбина гойдалася над морем, змушуючи мене обіймати мотузку і дерев’яні перетинки, неначе родичів. Потім драбина довбонулася об непоступливу сталь корпусу, здираючи шкіру з непідготовлених пальців.

Я спустився по кількох останніх щаблях драбини. Три човни здавалися манюсінькими, неначе риба-лоцман, що колихається біля величезного, схожого на акулу фрахтувальника.

Це були рибальські човни, пласкі й відкриті, неначе негабаритні версії рятувальних шлюпок, що стояли на палубі, але з мотором. Ми досі були у відкритому морі. Човен, у який я спускався, вже був переповнений. Усе це було дуже небезпечно. Я зробив останні кілька кроків — і запах риби, що просочився в усі щілини корабля, накрив мене заспокійливою вуаллю.

«Рибалки,— подумав я.— Рибалки знають море».

Дружні руки зорієнтували мене на корму, щоб не наступити на чужі ноги і маленькі клунки. Команда розподіляла вагу.

Я нарахував двадцять три людини. Команда фрахтувальника дала добро і згорнула драбини. Наш стерновий відштовхнув човна від корабля і почав рухатись у відкрите море.

Двигун працював тихо, приглушений звуконепроникним захистом.

Клац-клац.

Човен, що плив біля нас у темряві, просигналив свою присутність. Клац-клац. Ми всі обернулися на це подивитися. Клац-клац — хтось просигналив у відповідь. Клац-клац.

— Знаєш, у чому відмінність між війною та миром? — прошепотів чоловік біля мене. В голосі його вчувалася посмішка.

— Думаю, що ти мені розповіси,— прошепотів у відповідь я.

— Під час миру ти жертвуєш двадцятьма, щоб урятувати одного. Під час війни ти жертвуєш одним, щоб урятувати двадцятьох.

— Гарна спроба,— посміхнувся я.

— Ти не згоден?

— Ми не жертвуємо заради цифр. Ми жертвуємо заради любові й землі.

— Цифри у цій війні досить високі, щоб змінити ситуацію.

— Ти говорив про війну та мир.

— І?

— Війна проливає кров зовні. Мир проливає кров усередині, де їй і місце. Ось у чому полягає відмінність, принаймні для мене. Війна трощить будинки, а мир їх відбудовує.

Він тихо розсміявся, навіть не розтуляючи рота.

— Я — твій зв’язковий.

— Га?

— Я йду на додачу до човна. Я тут, щоб ти точно дістався пункту призначення.

Він був трохи молодший за мене, невисокий на зріст і підтягнутий, з нахабною посмішкою, що, мабуть, дарувала хлопцю поцілунки й коштувала ляпасів.

— Радий нашій зустрічі. Як довго до берега?

— Недовго.

Він вручив мені пластикового глечика, та й сам почав вичерпувати воду, що заливала човна після кожної трохи вищої хвилі. Я приєднався. Більшість пасажирів мілкого човна займалися вичерпуванням води. Стерновий тихо розсміявся.