Читати книгу - "Обитель героїв"

* * *

— Я знав, що ви здогадаєтеся, — спокійно кивнув Рене. Тіні на обличчі горбаня гойднулися, опливли патьоками туші. — Коли ви зрозуміли, що я — Чорний Аспід?

— Почав підозрювати, коли ви повідомили, що ваш медальйон — Пуп Землі. Упевнився ж остаточно, коли ваші соратники на перехресті вдарили в спину квесторам, а вас не стали звинувачувати в крадіжці святині. Та й білі не випадково погналися за вами. Ви знайомі?

— Особисто? Ні. Але в столичній галереї Ордену є зображення всіх владик Майорату. Вони напевно впізнали мене за портретом. Що ж до співчуття й допомоги… Чорний Аспід, що втік з Майорату, викравши Омфалос — особистість суперечлива. Я вже не той, яким був, займаючи Цитадель. А як чаклун-медикус, я давав клятву.

Влетівши в кімнату, шестикрилий метелик-пилкоїд закружляв навколо свічки. По стінах застрибали чорні танцюристи, вихиляючись та підскакуючи. Недобре примружившись, Рене Кугут спостерігав за згубним танцем метелика. Барон хотів відігнати дурну комашку від полум'я, але спізнився. Легкий тріск, хмарина нудотно-солодкавого диму — і танець на стінах припинився.

— Ваші соратники були впевнені, що ви діяли в інтересах… м-м-м… темних ідеалів? Ваша відмова повернутися в Майорат їх помітно збентежила…

— О, так! — гірка усмішка скидалася на кривий поріз від ножа. — Спершу мої доблесні гвардійці вирішили, що я просто втік, прихопивши Омфалос. Загалом, правильно вирішили. Засідка на Чумі — вона була на мене, а не на квесторів. Але коли гвардійці побачили, як я втікаю від лицарів Ранкової Зорі, ведучи їх просто в пастку — впевнений, вони були в захваті! Ще б пак! На їхню думку, я діяв, як саме втілення Зла: підло, підступно, віроломно, порушуючи правила й нехтуючи заборонами… Обдурив усіх двічі: втік із крепундією, змусивши соратників спорядити погоню. А потім, відкрито переодягшись у кольори Темряви, виїхав назустріч квесторам, спровокував світлих на напад поза територією Майорату й заманив у засідку, призначену для мене! Геніально підлий план Чорного Аспіда! Упевнений: дурники мною пишалися…

Тон Рене неприємно різонув слух барона. Раніше Конрад не помічав за пульпідором зарозумілого презирства.

— А насправді?

— Я вже казав вам. Вона вмирає, я хочу врятувати її! Овал Небес, коли ж ви нарешті повірите в мою щирість…

— Я вірю вам, вірю! — поквапливо перебив Кугута барон, відчуваючи, що сентиментальний Чорний Аспід зараз впаде в істерику. Напевно, служіння Темряві не минає марно. — І готовий допомогти. Я тільки одного не розумію: навіщо ви вплуталися в ці ігри? Юнак із пристойної родини, освічений чаклун, досвідчений пульпідор… Світло-Темрява, Добро-Зло, квести — за великим рахунком, просто хлоп'яцтво, забави дорослих невігласів, даруйте за прямоту. Ви розумний і діловитий, могли б…

— Розумний? Діловитий? Чаклун із пристойної родини?! — Рене вже кричав, люто бризкаючи слиною, і обер-квізитор відсунувся подалі. — Подивіться на мене, ваша світлосте! Я горбата потвора! Той квестор, якого я лікував, якщо не помиляюся, графського роду. Їхній командор — ваш родич, так? — дворянин. А що скажете про білого квестора-некроманта, магістра й повного мага?! Він мій одноліток! І ви ще запитуєте…

Барон прикусив язик. Негарно вийшло. Почав розмову, не подумавши — тільки аби заговорити пульпідорові зуби, відволікти від слизької теми… Забув, твоя світлосте, хто з вас двох — фахівець із замовляння зубів?

— …Орден Зорі — єдиний орден, де для лицарського статусу не обов'язково бути дворянином! І я став лицарем! Чорним Аспідом! Втіленням темного боку рівноваги! Я досяг усього, чого може досягти людина мого походження і становища. Дворяни й маги, лицарі Вечірньої Зорі, служили мені, виконували мої накази…

Голос Рене набрав сили, став глибшим, у ньому пробилися владні нотки. Горбань більше не кричав, він говорив, промовляв: упевнено й велично. Кімната наповнювалася похмурою силою, як флакон аптекаря — отрутою; полум'я свічки злякано скулилося перед Темрявою, що підвела голову. Здавалося, ще трохи — й тонкі стіни пристановища не витримають, розваляться картковим будиночком під напором зсередини.

— О, цей солодкий тягар влади! Тягар слави! Тягар Темного Владики!

Раптово пульпідор замовк і знітився, наче Темрява, що зійшла на нього, покинула свого обранця. На грудях Рене, добре помітний у розщібнутому комірі сорочки, брався чорно-білими плямами медальйон. Омфалос нагадував пухир, налитий зсередини гноєм.

— Моїм кумиром з дитинства був Губерт Раптовий, — ледь чутно проказав горбань. — Я завжди хотів хоч крапельку бути схожим на герцога. Краса, сила, титул, слава… Що ж, я наблизився до ідеалу настільки, наскільки можливо: лицар Ордену Зорі, переможець Білого Голуба, Чорний Аспід… Треба піднятися на вершину, щоб звідтіля побачити: все даремно. Мураха перед драконом — ось хто я в порівнянні з ним. Горбатий чаклун — простолюд, що намислив про себе казна-чого… А вона, як і раніше, вмирає: день за днем, рік за роком. Орден, Заповіт, ідеали… Начхати! Я хочу врятувати її. Це все, чого я хочу.

— Ви хотіли передати крепундію Дозорові Сімох. Вірно?

Кугут тужно кивнув.

— Мабуть, я в змозі вам допомогти. Я знайомий з Гувальдом Мотлохом, верховним архіваріусом Дозору Сімох. Після повернення в столицю я міг би…

— Ви не жартуєте?!!

— Ні. Не скажу, що ми з верховним архіваріусом — близькі друзі… Але я спробую звести вас із ним. Якщо, звичайно, капітул Дозору не буде проти. І не треба мені дякувати! — Конрад жестом зупинив Рене, який побагрянів і почав задихатися від збудження. — Я ще нічого для вас не зробив. Почекайте результатів.

— Візьміть її.

Рене вимовив це так, немов розлучався з коханою.

— Хоча б на ніч. У вас вона буде в більшій безпеці. І потім… Я не хочу сьогодні бачити сни.

— Улещений вашою довірою, юначе, — барон не втримався і дозволив собі на йоту більше в’їдливості, ніж варто було. — Але я б порадив вам просто зняти медальйон і покласти поруч, на табурет.

— Візьміть, прошу вас!

«Зрештою, не такий уже й кошмар мені снився, — зітхнув фон Шмуц. — Хіба що наприкінці. З певної точки зору, це навіть цікаво…»

На жаль, аргументи не відзначалися переконливістю.

— Гаразд, я візьму. Вранці поверну.

— Храни вас Повзуча Благодать!

— Вам шкідливо нервуватися, юначе. Лягайте-но краще спати. У всіх нас видався тяжкий день. Хвала Вічному Мандрівцеві, він скінчився, і не так погано, як міг би. Добраніч.

Забравши свічку, барон залишив Чорного Аспіда наодинці зі здоровим сном.

SPATIUM XX

ТАЄМНИЦЯ, ЩО ВПАЛА З БАЛКОНА

або

СПОГАДИ ЕФРАЇМА КЛОФЕЛІНГА

Колись, давно-давно, Ефраїму Клофелінгу виповнилося тринадцять років.

Зараз у це важко повірити. Але клаповухий, незугарний, худий попри всі зусилля мами, бабусі й доброї куховарки Тільди, підліток, улюблений