Читати книгу - "Мертвим не болить"

жінок, він бачив звідси їхні зігнуті спини, великі голови в товсто накручених хустках, босі ноги. Вони тягали за собою величезні кошики з картоплею, які по одному зносили до загальної купи на середині загону. Біля тієї купи стояв з папірцем у руці цибатий чолов'яга, мабуть, обліковець, а троє інших плугами розорювали борозни і надто вже грізно ляскали батогами. Перевтомлені коні, видно було звідси, тюпали через силу, низько киваючи головами — худі, виснажені селянські коні. Колись у їхньому селі такі занедбані коні були хіба що в Ципрукового Змитра та Ігналенка. Усі інші, як би не жили, а коней доглядали, яка ж то господарка без коня. Тут, видно, доглядали не дуже. Правда, він бачив усе здалеку, зблизька, може, не такі вже й жалюгідні були ті коні, може, й жінки працювали веселіше, ніж йому здалося. Але щось пекуче, самотньо-журливе влилося в його відчуття біля того поля. Люди були далеко, і він не міг упізнати нікого, а так хотілося впізнати! Тоді він краєм лісу подався в інший бік — до свого села, де була дорога в містечко, може, вдасться підгледіти когось на тій дорозі? Хоч би побачити, впізнати, про те, щоб побалакати, розпитатися, він не міг навіть і мріяти. Що ж, треба таїтися, така його доля. Його вилучили з гурту, вибракували, як коростяву тварину зі стада, і викинули геть. Чи ж міг він надокучати комусь? Нав'язуватися? А тим більше — завдати шкоди своїм нав'язуванням?

Дорога, як він пам'ятав її, не змінилася, — була все такою ж — уторований путівець, роз’їжджений поміж кущами, з калюжами на вибоїнах. На тому боці стояли дві берези, стояли як споконвіку — одна пряма, а друга розщеплена на двоє, у вигляді вил, старі, товсті берези з обдертими знизу стовбурами, посіченими окоренками. Під рівнішою — видно було через дорогу — недавно розкладали вогнище, білокора одежина її підпалена, так само, як нижнє гілля. Пастухи, напевно. Федір низько присів у придорожніх кущах, густо припорошених пилом, став наглядати за дорогою. Не знав, куди дивитися — у бік села чи в бік містечка. Поки що ні там, ні там ніхто не з’являвся, мабуть, усі були в полі, чого роз’їжджати в такий час? Проте він терпляче сидів і думав, кого б він найперше хотів тут побачити. Мабуть, найперш Савчика Лексу, усе-таки вони однолітки, і той був сердечною людиною, дай бог йому щастя. Тільки досі не дуже бог щедрий був до нього. Під час миколаївської війни Лекса був поранений шрапнеллю в плече, і скільки його пам'ятав Федір, усе він бідкався з тією рукою, не міг робити тяжкої роботи. А в селянина хіба є легка? Мучився бідак Лекса на одному наділі з купою малих діточок, Федір часом допомагав йому — то дрова попиляє, то накладе гною на воза. Кілька разів позичав гроші. Але допомагав так, по-сусідськи, без особливої щирості. Часом навіть і прикрість усередині зворухнеться, коли, бувало, попросить хомута, а тут самому треба запрягати. А взагалі Федір його шкодував, бо сусіда, і на війні обидва немало натерпілися. Коли б знаття, як воно далі обернеться, то шкодував би з більшою душею. Усе ж добрий був чоловік.

Але, мабуть, — марна справа чекати того, чого тобі хочеться.

Федір добре насидівся біля дороги і вже майнула думка, що, мабуть, даремно він усе це надумав, як раптом у дальньому кінці путівця, від містечка, з'явилася підвода. Рудий, добре доглянутий коник спритно котив з гори, а за ним на возі видно було двох — чоловіка і жінку. Те, що спереду сиділа жінка і керувала віжками, зацікавило Федора, хоч він ще нікого не пізнав. Жінку і справді годі було пізнати, коли вони під'їхали ближче, вона відвернулася в інший бік. А ось чоловік... Чоловік був у кудлатій зимовій шапці, з наставленим коміром сірячини, сидів у задку похилений, з понуреною головою, склавши на колінах руки, ноги його були прикриті картатою домашньою ковдрою, обличчя худе і бліде. Увесь час глухо, недобре покашлював. Щось дуже знайоме видалося Федору в тому обличчі, коли підвода під'їхала ближче, і тут же раптом, ніби підказав хтось, він пізнав чоловіка. То був Микита Зиркач, його, Федора, лиходій, це він писав тоді на нього за молотарку, з того все й почалося. Але ж, видно, не далося життя і лихому та заздрому Зиркачеві, побачивши якого, Федір зрозумів усе — той був хворий. Мабуть, тепер його, хворого, жінка везла з лікарні чи від лікаря, і, вдивляючись у Зиркача, Федір відчув, що не жилець він на цьому світі. Однією ногою він уже там, Федір був певний. Надивився Федір таких за своє життя. І якось трохи радісно стало чи навіть злорадно: бачить бог усе і карає по справедливості. Іншим разом Федір, може, і більше втішався б з того, але тепер не хотів. Злопам'ятність свою, злорадство він уже майже пережив, — перегоріло воно за роки власних поневірянь, нікому не хотів біди, як і собі самому. Хай довго живе заздрий Зиркач.

Але зробилося сумно. І гірко. Почало братися на вечір — кінчався перший його так довго очікуваний день на батьківщині. Що ж далі?

Він ще посидів трохи, думав, думав, може, ще когось побачить на вечірній дорозі, та більше не було нікого. Почало смеркатися, і він підвівся, пішов уздовж кущів у бік села. Мабуть, треба було, поки не стемніло, добиратися до своєї ночівлі, щоб потім не дертися поночі крізь тернисті чагарі. Але його гнала туга до села. І він помалу йшов лісом, потім, наважившись, вигулькнув на узлісок біля житнього поля, постояв на обніжку. За улоговиною над селом швидко густішали осінні сутінки, заблимало кілька вогників у вікнах. І йому захотілося заглянути до когось у вікно, зазирнути у хату, побачити знайомі обличчя. Страшнувато було, та, може, не впізнають, коли й побачать. Він не відгукнеться нікому, тільки пройде вулицею і загляне. Так кортіло йому побачити хоч когось живого — знайомого. Найперш добру людину, не єхидну, звичайно.

Тихо, майже крадькома, часто спиняючись, він знову, як і вчора, пройшов врунами, побіля своєї нещасливої садиби, тихенько ступаючи, просунувся під плотом, збочив з дороги. Ну от і присадкувата Лексова хата під кривою гіллястою вербою. Якщо залізти в город, опинишся якраз перед вікном, що навпроти Лексової печі, тут же, біля підвіконня, стояв колись кухонний столик, за яким їли. У сутінках Федір переліз через пліт, пожалив руки кропивою, але непогано сховався в