Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

— Надто ти високої думки про свою майстерність, — відповів лісоруб, сховавшись за стовбуром сосни, — якщо розраховуєш застрелити людину крізь дерево в три фути завтовшки. Я ж можу повалити його на тебе за десять хвилин, а то й швидше. Ото будь чемніший, — я передаю лише те, що мені сказано.

Обличчя Натті стало дуже серйозним; видно було, що настроєний він рішуче, але кров людську старому проливати не хотілося. Отже він спокійно відповів на хвастощі лісоруба:

— Я знаю, що ти можеш повалити дерево, куди хочеш, але якщо ти висунеш руку, то доведеться тобі зупиняти кров, а то й зрощувати кості. Якщо тобі вже так треба ввійти в печеру, почекай, коли до заходу сонця залишиться дві години, й тоді ласкаво просимо, — але зараз ні. Там уже лежить одне мертве тіло й ще одне, в якому ледь жевріє життя. Коли ж намагатимешся ввійти силоміць, то мертві тіла будуть і перед печерою.

Лісоруб сміливо вийшов із-за сосни й вигукнув:

— Це чесно, а що чесно, то й справедливо! Він просить зачекати до того часу, коли до заходу сонця лишиться дві години; як на мене, то тут нічого заперечити. Людина може визнати свою помилку, якщо не дуже тиснути на неї; коли ж весь час чіплятися, вона стає впертою, ну от як мої воли, приміром, — чим дужче їх лупцюєш, тим дужче вони опираються.

Ця заява і незалежний тон Біллі аж ніяк не узгоджувалися ні з напруженою ситуацією, ані з нетерпінням Джонса, якому страх як кортіло розгадати таємницю печери, й тому він урвав цей дружній діалог, вигукнувши:

— Ім'ям закону я наказую вам, Натаніелю Бампо, скласти зброю! А вам, джентльмени, наказую виконувати свій обов'язок! Бенджаміне Пенгіллан, я заарештовую вас і наказую йти слідом за мною до місцевої в'язниці!

— Я готовий іти слідом за вами, сквайре Дік, — відповів Бенджамін, вийнявши з рота люльку, яку смоктав упродовж усієї розмови, — так, я залюбки попливу під вашим прапором хоч на край світу, коли б існувало таке місце. Але його в природі немає, бо земля кругла. Ну, а вам, містере Голлі-стер, може, це й невідомо, оскільки ви все життя прожили на березі…

— Здавайтеся! — урвав його ветеран таким гучним голосом, що його військо аж позадкувало з переляку. — Здавайтеся, Бенджаміне Пенгіллан, а то не ждіть милосердя!

— Чхав я на ваше милосердя! — вигукнув Бенджамін, підводячись і зазираючи в жерло фальконета, який втікачі перетягли ніччю на гору для захисту своєї фортеці. — Слухайте, ви, як вас там, містере чи капітан, хоч, мабуть, ви не знаєте назви жодної мотузки, крім тої, на якій вас повісять, — чого це ви так горлаєте, мов до глухого матроса на брамстеньзі? Може, ви думаєте, що на вашому негодящому папірці написано моє справжнє ім'я? Дзуськи! Жоден справжній моряк британського флоту не дійде до того, щоб плавати в цих водах під своїм прапором. Якщо ви називаєте мене Пенгілланом, то це прізвище людини, на землі якої я народився і яка, бачте, була благородного походження, чого навіть найлютіший ворог не скаже про Бенджаміна Стаббса.

— Дайте мені ордер на арешт, — гукнув Гайрам із своєї схованки, — і я впишу «він же»!

— Впишіть туди «осел», містере Дулітл, і це буде якраз про вас! — крикнув Бенджамін, спокійнісінько розпалюючи свою маленьку залізну люльку.

— Даю вам хвилину на розмірковування! — крикнув Річард. — Бенджаміне, Бенджаміне! Не сподівався я від тебе такої подяки!

— Послухайте, Річарде Джонс, — мовив Натті, побоюючись, що його товариш піддасться впливу шерифа, — хоч порох, що принесла дівчина, згорів, та в печері досить пороху, щоб висадити скелю, на якій ви стоїте. І я це зроблю, коли ви не дасте нам спокою!

— Вважаю, що вести далі переговори з арештантами — нижче моєї гідності, — заявив шериф, звертаючись до лікаря, і обидва вони поспішили відступити, що капітан Голлістер хибно зрозумів як знак до атаки.

— Багнети навпереваги! — загорлав ветеран. — Вперед!

Хоч обложені й чекали цього сигналу, все ж він захопив їх трохи зненацька, і капітан Голлістер устиг наблизитися до укріплення з криком: «Сміливіше, мої хоробрі хлопці! Поки не здадуться, ніякого милосердя!» Він замахнувся палашем, — і розкраяв би надвоє Бенджаміна, якби не гарматка. Своїм палашем капітан підняв її дуло догори, і саме в цю мить старий моряк підносив свою люльку до запалу — тож півсотні рушничних куль злетіло в повітря майже вертикально. Наука стверджує, що свинець не може втриматися в повітрі, і тому два фунти цього металу, описавши еліпс, градом посипалися на крони дерев якраз над головами вояків, що відстали від свого командира. Успіх бойової операції нерегулярних військ великою мірою залежить від того, куди вони спершу рушать. В даному разі вони рушили назад, і менш ніж за хвилину після гарматного пострілу весь тягар атаки з лівого флангу зліг на єдину руку бравого ветерана. Від сильної віддачі своєї гарматки Бенджамін дістав добрячу контузію і якийсь час лежав непритомний. Капітан Голлістер, скориставшися з цієї нагоди, видерся на бастіон перед печерою і зайняв на ньому позицію. Опинившись отак у ворожому таборі, ветеран змахнув палашем і закричав, звертаючись до свого війська:

— Перемога! Вперед, мої сміливці! Фортеця наша!

Все це було зроблено геройськи, і саме такий приклад мусить подавати доблесний офіцер своїм підлеглим, але цей переможний клич спричинився до небажаного для нападників повороту подій. Натті, який пильно стежив за лісорубом, озирнувся й побачив свого товариша простертого на землі, а ветерана, який щось переможно вигукував, — на бастіоні! Цівка довгої рушниці мисливця негайно повернулася до капітана, і життя старого солдата повисло на волосині. Але мішень виявилася завеликою для Натті, а відстань — надто близькою, і він, замість вистрелити, вдарив ветерана прикладом під зад, і той скотився з укріплення значно швидше, ніж виліз на нього. Місце, де опустився капітан, було саме перед укріпленням, і ледве він торкнувся землі ногами, йому здалося, що вона провалюється під ним, — такий схил був крутий і ковзкий. Все відбулося так Швидко й несподівано, що старий вояк утратив будь-яку орієнтацію. Йому здавалося, ніби він мчить верхи на коні, пробиваючись крізь ворожі лави. Він рубав зустрічні дерева, наче піхотинців, і, нарешті поваливши напівзгоріле деревце, викотився на дорогу і впав, на свій превеликий подив, під ноги власній дружині. Місіс Голлістер, за якою слідом ішли принаймні два десятки цікавих хлопчаків, повільно піднімалася на гору, спираючись однією рукою на ціпок, що без нього ніколи не