Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

Зустрінеш і таких, які твердять, що мудрець, будучи не надто міцної будови тіла, не почувається ні нещасливим, ні блаженним. Але й тут бачимо помилку, адже чесноти прирівнюються до чогось випадкового, а чесним приписується те ж саме, що і тим, хто далекий від чесноти. А що може бути гидкішим, ганебнішим, ніж в один ряд ставити речі, гідні подиву, й ті, що варті зневаги? Бо справедливість, почуття обов'язку, вірність, мужність, розважність - усе це гідне подиву. І навпаки, нікчемним є все те, що випадає на долю найнікчемнішим людям: сильні руки й ноги, міцні, здорові зуби. І далі, якщо мудреця, у якого якісь клопоти з тілом, не будемо вважати ні нещасливим, ні блаженним, залишаючи йому серединне місце, то й такого життя не слід ані жадати, ні тікати від нього. А хіба це не найбільше безглуздя - твердити, що життя мудреця не є для нас жаданим? Та й що може бути невірогіднішим, ніж припускати, що є таке життя, якого ні прагнути не треба, ні від нього тікати? Врешті, якщо якісь вади тіла не роблять людину нещасною, то дозволяють їй бути блаженною. Бо що не в силі погіршити нашого стану, те й поліпшенню його не завадить.

«Ми знаємо,- закинуть мені,- холодне, знаємо гаряче, але ж і тепле є поміж ними; так само хтось один блаженний, хтось інший нещасний, а ще хтось - і не блаженний, і не нещасний».- Хочу спростувати те висунуте проти нас порівняння. Якщо до теплого я додам більше холодного, то воно стане холодним, а якщо більше гарячого, то воно таки зробиться гарячим. А от тому, хто ні нещасний, ні блаженний, хоч би скільки я підкидав нещасть, він, як самі твердите, не стане від того нещасним. Виходить, у вашому порівнянні - речі непорівняльні. А ще: візьми знову ж таки людину, що є ні нещасною, ні блаженною; додай їй сліпоти - не стане нещасною; додай ще немочі - не стане нещасною; підкинь у додаток гострих, невідступних болів - теж не стане нещасною. Але ж кого стільки нещасть не приводить до нещасного життя, то, значить, не виведуть його також із блаженного. Якщо мудрець, за вашими словами, з блаженства не може скотитися до нещастя, то він не може й перестати бути блаженним. Чому той, хто, спіткнувшись, почав зісковзувати схилом униз, мав би десь там зупинитися? Саме те, що не дає йому докотитися до дна, затримує його на вершині.- «Чому ж усе-таки блаженного життя нічим не можна порушити?» - Блаженства не можна навіть применшити, тому-то, щоб його осягнути, достатньо однієї лиш доброчесності.- «Виходить, мудрець, який прожив довше, якому не дошкулив жоден біль, не блаженні ший від того, хто щоденно боровся з лихою долею?» - А ти дай мені відповідь: чи він кращий, чесніший? Якщо ні, то, значить, і не блаженніший. Щоб жити блаженніше, треба жити справедливіше; не може жити справедливіше - не буде блаженніше. Доброчесність, як і засноване на ній блаженне життя, не може бути то більшою, то меншою. Доброчесність - це настільки велике благо, що воно й не відчуває тих дрібних додатків, приміром, короткотривалості життя, болю та різних тілесних слабувань. Навіть насолода не гідна того, щоб доброчесність озиралась на неї. Запитаєш мене, що є найважливішим у доброчесності? Те, що вона не дбає про майбутнє, не веде рахунку дням: будь-який відтинок часу вона сповнює для себе вічним блаженством.

Усе це видається нам неймовірним, таким, що виходить поза межі людської природи. Але це тому, що її велич вимірюємо своєю неміччю, а наші пороки іменуємо чеснотами. Хіба не таким же неймовірним видається те, що серед найтяжчих мук хтось міг сказати: «Я - посеред блаженства!» А прозвучали ці слова в самій робітні насолоди! «Найвище блаженство відчуваю в цей день, і останній день свого життя!» - так мовив Епікур, виснажений і затримкою сечі, й невигойними, болісними виразками живота. То чи мало б це відчуття бути неймовірним для шанувальників доброчесності, якщо воно зустрічається й у тих, ким володарила насолода? Вони, звироднілі, низькі духом, твердять, що навіть серед найсильніших страждань та найтяжчих бід мудрець не буде ні нещасливим, ані блаженним. Але ж це неймовірно, навіть більше, ніж неймовірно! Я не розумію, чому доброчесність, коли її зіштовхнути з вершини, не мала б скотитися аж до самого підніжжя. Вона або повинна нести людині блаженство, або, відсторонена, не перешкодить їй стати нещасливою. Доброчесності, поки вона на ногах, не проженеш; неминуче одне з двох: вона або перемагає, або - переможена.

Лише на долю безсмертних богів,- заперечать мені,- випали і доброчесність, і блаженне життя; нам же зосталась якась тінь чи подоба тих благ. От і йдемо до них, але ніколи їх не осягаємо».- Та хіба людей і богів не єднає спільний розум? У них він досконалий, у нас - здатний для вдосконалення. Це наші пороки схиляють нас до зневіри. Бо хто після мудреця, хто посідає, так би мовити, друге місце, у того ще немає належної стійкості в дотриманні найкращих засад; його судження ще хистке, невиразне. Він прагне якомога краще бачити й чути, йому залежить на доброму здоров'ї, на привабливості свого тіла й вигляду, врешті,- на своєму довголітті. Щоправда, він може провести життя, не допустившись поганого, гідного каяття вчинку, та все ж у тій ще не досконалій людині гніздиться якийсь нахил до лихого; її душа ще поквапна до зла. Підбита на лихе, вона ще може далеко відійти від блага. Таку людину ще не можна вважати доброчесною людиною - вона лише стає нею. А кому ще не вистачає чогось до доброчесності, той поганий. І лише

В кому присутні весь час доброчесність і дух непохитний ,

той - рівня богам, той і прямує туди, пам'ятаючи про своє походження. А чи можна комусь дорікати за прагнення піднятись на ту висоту, з якої він опустився? І чому б ти мав сумніватися, чи має в собі щось божественного той, хто сам є часткою божества? Все, що