Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Настрої партій виявились дуже різноманітно і суперечливо.

Представники УСДРП в більшості відстоювали принцип парламентаризму і "реальної" політики. Їх підтримували єврейські соціалісти (Поалей-Ціон).

Члени УПСР (центральної течії) займали настільки невиразну позицію, що вона просто не піддавалась кваліфікації.

Селянська спілка всунула вимогу негайного скликання Установчих зборів і відновлення діяльності демократичних місцевих самоврядувань.

"Та в той же час, — зауважує П. Христюк, — навіть найбільші прихильники "демократизму", почували, що виступити "на люде" з гаслом парляментарного демократизму було небезпечно: робітництво і селянство очевидно хилилось до радянської системи влади. В місцевостях, які звільнялися з-під влади гетьманщини, відновлялися ради робітничих та селянських депутатів, організувалися революційні робітниче-салдатські комітети. Ясно було, що при широко розвиненій большевицькій агітації, перешкоджати в організації цих рад чи обмежувати їх в правах значило лляти воду на млин большевиків і свідомо шкодити собі.

У результаті великою більшістю думку про встановлення "большевицько- радянської форми влади” було одкинуто. Суперечність же між настроями революційного селянства та робітництва, з одного боку, і політичними плянами дрібної буржуазії й соціялістичної правиці на чолі з Директорією, з другого, було усунуто таким способом, що нарада Директорії з бувшими при ній членами українських політичних партій (на початку грудня у Вінниці) стала на так званому трудовому принципі”[870].

Таким чином, у відтворенні П. Христюка пошук політичної платформи Директорією, її базового, висхідного моменту виглядає значно серйозніше і реалістичніше. Здавалось, що знайдено було формулу, яка задовольняла відразу кілька умов: 1) вибивала грунт з-під більшовицької агітації; 2) Українська революція поставала в очах Антанти "не в більшовицьких формах"; 3) позначався зв'язок Директорії з робітництвом і трудовим селянством; 4) відкривалась можливість для поєднання соціально-економічних завдань і національно-політичних здобутків (українська державність) революції.

Однак, то було швидше абстрактно-теоретичне розв'язання нагальних проблем. Насправді програма виявлялась важкоздійсненною. І та обставина, що не було надії на будь-яку єдність всередині Директорії (Голова Директорії В. Винниченко "не на жарт "збольшевичився", а Головний отаман С. Петлюра "разом з меншими отаманами був рішучим противником всяких "експериментів" і висував, замісць трудового принціпу, принціп твердої отаманської влади"[871]) виявилась далеко не єдиною перешкодою.

Для здійснення обраного варіанту політичного курсу не було хоча б двох-трьох енергійних і послідовних соціалістів, справжніх революціонерів. Тогочасні керівники українського руху не могли рішуче порвати зі своїм недавнім минулим, з тяжінням до міщансько-демократичних засад Українського національного союзу.

***

Тимчасом австро-угорські й німецькі війська поспіхом залишали Україну — графік відбуття переповнених ешелонів дедалі ущільнювався. Гетьманці ж не становили хоча б скільки-небудь серйозної сили. Не гаючи часу, республіканські загони знову наблизились до Києва. Останній ешелон німецьких окупантів залишив українську столицю 12 грудня, а наступного дня повстанці були вже на околицях міста.

У ніч на 14 грудня з наказу оперативного штабу українські робітничі та військові групи (частково — також єврейські) захопили Печерськ, Куренівку, Шулявку, Лук'янівку і район залізниці. До ранку 14 грудня було роззброєно всі гетьманські загони на Печерську, захоплено Генеральний Штаб і Військове Міністерство. На Куренівці загони повстанців захопили батарею Сердюцького полку і, порозумівшись з сердюками, відкрили вогонь з кулеметів і гармат по тилах ворожих позицій, розташованих у Пущі-Водиці. В районі залізниць загоном революційного комітету був захоплений панцерний потяг російських білогвардійців. Коли з'ясувалося, що повстання перемагає, з самого ранку 14 грудня частини колишніх гетьманських військ (Лубенський, Радомишльський та підрозділи інших полків) почали надсилати до Оперативного Штабу своїх уповноважених із заявами, що вони приєднуються до революційних військ. До п'ятнадцятої години 14 грудня на вулицях Києва вже були перші загони українського революційного війська з фронту. Генерал Скоропадський оголосив, що він зрікається влади. На відміну від багатьох попередніх гетьманських документів останній державний акт виявився небагатослівним і дуже мінорним: „Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади”[872].

І смислом і духом наведений документ кричуще дисонує з численними спробами адептів національного монархізму довести, що гетьману вдалося навести в Україні лад і порядок, а запропонована модель суспільної організації була найкращою за всю буремну добу 1917–1920 рр. І якщо згодитися з Г.Папакіним про те, що „зречення продемонструвало найвищий ступінь культури П.Скоропадського”[873], то мабуть, найперше — треба вести мову про чесне визнання гетьманом безрезультатності спроби вивести край із кризи, провалу здійснюваної політики.

Переодягнутий у німецьку військову форму, П.Скоропадський переховувався деякий час у Києві, а потім виїхав з санітарним поїздом за межі України.

В емігрантській пресі невдовзі з'явилися твердження ад'ютанта П. Скоропадського — Моркотуна (керівника однієї із київських масонських лож) про те, що С. Петлюра знав про місце, в якому переховувався П. Скоропадський, однак отримав розпорядження масонів не чіпати гетьмана і не зважився на непослух. Хоча публічний скандал виявився гучним і тривалим, Головний Отаман ніколи не висловив жодного слова на свій захист, не спростував жодного свідчення, які наводили й супротивники, й колишні спільники, зокрема — В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал та ін.[874]

Існує й документ, який у чомусь може бути дотичним до загалом непривабливого епізоду, хоча безастережно, без додаткової інформації пов’язувати його з наведеними свідченнями не слід. Мова про запит німецького посольства в Києві до штабу 7-ї армії від 9 грудня 1918 р. В документі йдеться про те, що „два представники аграрно-демократичної партії (очевидно УДХП — В.С.), „українські піддані” Жорж де Сегюр і Гудзенко нанесли візит до посольства і висловили думку, що якщо гетьман зважиться сформувати український кабінет, то Петлюра і його прихильники викажуть бажання скласти зброю”[875]. Візитери висловили готовність направитись з відповідною місією до штабу С. Петлюри, якби цим зацікавились німці. Останні, звісно, відреагували на можливий „посередницький крок” як на такий, що становить „величезний політичний інтерес”[876]. Проте, як розвивались і чи розвивались в цьому напрямку події невідомо. Що ж привертає увагу, то це прізвище одного