Читати книгу - "Звіробій"

— Звіробій! — вигукнула Джудіт з властивою їй запальністю. — Але ж це неймовірно! Звіробій у полоні, і я весь час сушу собі голову, як би його визволити. Чому ти гадаєш, що то Звіробій, дитино?

— Можеш переконатися сама, сестро: човника знову видно, він уже по цей бік замку.

Справді, легке суденце поминуло чудернацьку будівлю і тепер пливло до «ковчега». Всі, хто залишався на баржі, перейшли на ніс, аби зустріти гостя. З першого погляду Джудіт упевнилась, що сестра її не помилилася й що човником керує сам Звіробій. Проте мисливець наближався так спокійно, що вона здивувалась: людина, яка силою чи хитрістю вирвалася з ворожих рук, навряд чи здатна була б отак розмірено, без поспіху вимахувати веслом.

Заходило на вечір, і на березі все вже огорталося в морок. Але на широкому озерному плесі ще вигравало яскраве світло. Багрові бліки на брусованих стінах «ковчега» поволі згасали в холодних сутінках, і обриси човника, в якому плив Звіробій, губилися в мерехтінні тонів, багато соковитіших за ті, що їх ми бачимо при найяснішому сонці. Коли два човники зблизились, — бо Джудіт і її сестра налягли на весла, аби перейняти несподіваного гостя, перш ніж він досягне «ковчега», — навіть засмагле Звіробоєве обличчя здалося світлішим у цих червоно-золотавих відсвітах, що мовби витанцьовували в мерхлому повітрі. Джудіт подумалось: може, то радість зустрічі з нею внесла свою частку в цей незвичайний і приємний вираз. Вона навіть гадки не мала, як багато виграла її власна врода з тієї самої природної причини.

— Ласкаво просимо, Звіробою! — вигукнула дівчина, коли човники порівнялись бортами. — Ми пережили сумний і жахливий день, але з вашим поверненням на одне нещастя принаймні стає менше. Невже в гуронів прокинулася людяність і вони відпустили вас? Чи ви втекли від лиходіїв тільки завдяки своїй сміливості та спритності?

— Ні те ні інше, Джудіт, ні те ні інше. Мінги лишаються мінгами. Якими вони народилися, такими й помруть, і навряд чи їхня натура коли-небудь зміниться. Що ж, у них свої природні нахили, а в нас свої, Джудіт, і не годиться лихословити про ближніх, хоч, щиро кажучи, мені вельми важко добре думати й добре говорити про цих бродяг. Обхитрувати їх, звісно, можна, й ми це зробили із Змієм, коли пішли визволяти Уа-та-Уа, — тут мисливець замовк і зайшовся своїм безгучним сміхом. — Але обманути тих, кого вже раз було обдурено, — нелегка річ. Навіть олені знають усі мисливські хитрощі після одного мисливського сезону, а індіянин, що тільки раз, не більше, розкрив очі на вашу хитрість, уже не закриває їх ні на мить, поки зостається на тому самому місці. Мені доводилось бачити білих, котрі дозволяли ошукати себе навіть по двічі, але з червоношкірими такого не буває. Всі свої знання вони беруть з життєвого досвіду, а не з книжок, а досвід — чудовий навчитель, його наука запам'ятовується надовго.

— Все це так, Звіробою. Але якщо ви не втекли від дикунів, то як же ви опинилися тут?

— Запитання цілком природне, і ви чарівно його поставили. Нинішнього вечора ви напрочуд гарні, Джудіт, або Дика Троянда, як Змій величає вас, і я сміливо можу сказати це, бо справді так думаю. Ви вправі називати мінгів дикунами, бо почуття в них таки дикі, й вони завжди чинитимуть жорстоко, якщо ви дасте їм до цього привід. В останній сутичці вони зазнали деяких втрат і ладні помститися за це на першій-ліпшій людині англійської крові, яка лиш попадеться їм до рук. А втім, я думаю, для цього їм стало б навіть голландця.

— Вони вбили тата, це мало б утамувати їхню жадобу крові,—докірливо вкинула Гетті.

— Я це знаю, дівчинко, я знаю всю історію, почасти тому, що бачив дещо з берега, бо вони привели мене туди з табору, а почасти з їхніх погроз на мою адресу та з інших балачок. Що ж, життя — не вельми тривка штука, й ми всі живемо доти, поки наші ніздрі втягують у легені повітря. Якщо ви втратили певного друга, — а я не маю сумніву, що так воно і є — провидіння неодмінно пошле на його місце когось іншого. Наше знайомство почалося за незвичайних обставин, і для мене це ніби натяк, що віднині я мушу дбати, аби у вашому вігвамі завжди був харч. Воскресити мерця я не можу, але прогодувати живих — у цьому мало хто годен змагатися зо мною, хоч обійдіть увесь кордон. Я кажу це не ради хвастощів, а тільки щоб утішити вас.

— Ми розуміємо це, Звіробою, — квапливо відповіла Джудіт, — і дуже вам вдячні. Дай боже, щоб усі люди мали такий правдивий язик і таке щире серце!

— Звісно, з цього погляду люди бувають різні, Джудіт. Стрічав я таких, котрим можна вірити лиш доти, поки ти не спускаєш з них очей. А стрічав і інших, на обіцянку яких, бодай навіть дану за допомогою посланого вам крихітного шматочка вампума, можна було покладатися так, ніби справу вже скінчено й то при вас. Так, Джудіт, ви наче в воду дивилися, коли сказали, що на одних людей можна покладатися, а на інших ні,— це суща правда.

— Ви якийсь загадковий, Звіробою, — мовила дівчина, неабияк спантеличена дитячою простотою вдачі, що її так часто виявляв мисливець. — Ви страшенно загадкова людина, і я часто не знаю, як розуміти ваші слова. Але облишмо поки що це: ви забули сказати, яким же робом опинилися тут.

— Яким робом я опинився тут? О, в цьому нема нічого загадкового, навіть коли я сам загадкова людина, Джудіт! У мене відпустка.

— Відпустка?! Я розумію це слово, коли мовиться про солдатів, але не збагну, що воно означає в устах бранця.

— Воно означає те саме. І ваша правда: солдати вживають це слово в тому самому розумінні, в якому вжив його я. Відпустка — це значить дозвіл залишити табір чи гарнізон на певний, точно визначений час. Коли цей час спливе, людина має повернутися і знову покласти на плече мушкет або прийняти тортури, залежно від того, солдат вона чи бранець. Я — бранець, і тому на мене чекає останнє.

—І гуроми оце пустили вас одного, без ніякого нагляду й варти?

— Звісно, бо ж я не міг би сюди з'явитися, хіба що зумів би вирватися силою або обхитрувати їх.

— Що ж для них є запорукою вашого повернення?

— Моє слово, — просто відповів